Глава 18

МАТВІЙ 
Я прокинувся ще до того, як вона повернулась. Її тихе, напружене дихання нагадало мені про вчорашнє — про те, як я забрав її з тієї кімнати, коли вона знепритомніла від виснаження. Мені не хотілося думати, що зайшов надто далеко… але, мабуть, це було саме так.
Не даючи собі часу ні на роздуми, ні на зайві емоції, я різко прибрав руку з її талії, підвівся з ліжка і пішов у ванну. Холодна вода не допомогла. Роздратування змішувалося з дивним, незвичним тиском у грудях.
Її заплакане обличчя стояло перед очима. Вона так нагадує мою сестру в ту ніч… Я стиснув щелепи ще сильніше — думки, яких я не хотів, знову проривалися.
Я одягався швидко, так, ніби кожна секунда поруч із нею могла зламати той контроль, який я звик тримати роками. Костюм, годинник, ключі. Я кинув останній погляд на Єву — вона лежала тихо, але навіть зараз вона виглядала напруженою.

Чорт…
Можливо, я і справді перегнув.

Я вийшов із кімнати, зачинив двері так тихо, як умів, і вже за хвилину їхав трасою. Машина мчала швидко, проте думки наздоганяли мене.
Перед очима знову було її тремтяче тіло, її спроба втекти, її панічний погляд.
Мене це дратувало.
І водночас — гризло зсередини.
— Занадто? — пробурмотів я сам до себе, стискаючи кермо. — Можливо.
Після короткої паузи я різко ввімкнув гучний зв’язок.
— Замовлення, — кинув коротко. — Великий букет. Щось дороге, щось достойне. Доставка — за моєю адресою. Сьогодні до обіду.
Я навіть не знав, навіщо це роблю. Подарунки не вирішують нічого. Але думка про неї, таку розбиту й маленьку в тій кімнаті… залишала мерзотний присмак у роті.
Коли я зайшов в офіс, секретарка підняла голову, щось привітно сказавши, але я пройшов повз без відповіді.
Мені потрібно працювати, щоб не думати про неї.
Принаймні сьогодні.
ЄВА
Я лежала кілька хвилин, намагаючись зібратися з думками, але відчуття того, що він щойно був поряд, не давало спокою. Рука, яка ще недавно стискала мою талію, досі ніби залишала холодний слід на шкірі. Я різко вдихнула й піднялася з ліжка.
Ноги були ватні, але я змусила себе встати.
Спочатку — у ванну. Холодна вода на обличчі трохи повернула до реальності. У дзеркалі я побачила запухлі очі, розмиту втомою й страхом версію себе. Це я? — не повірила б, якби не відчувала це тіло.
Витерла обличчя й повільно вийшла з ванної.
Будинок був тихим. Тривожно тихим.
Я пройшлася коридором, намагаючись прислухатися. Жодного звуку. Жодних кроків, жодного дихання, цього важкого, холодного відчуття присутності, яке завжди йшло з ним.
Заглянула в його кабінет — порожньо.
У вітальні — теж нікого.
Я виглянула у вікно, але машина на подвір’ї зникла. Його не було вдома.
Легке полегшення змішалося з хаотичними думками.
Я спустилася сходами вниз, стискаючи перила, бо в голові все ще паморочилося після вчорашнього. На півдорозі зупинилася… бо побачила це.

На столі стояв величезний букет квітів.
Розкішний. Занадто дорогий.
Занадто… від нього.

Я підійшла ближче, неначе боялася, що це пастка. Торкнулася пелюсток — вони були свіжі, холодні. Аромат заповнив усе приміщення. Це було красиво… але водночас викликало дивне напруження.
Навіщо?
Після всього — навіщо він це зробив?
Погляд раптом зачепив щось інше — телефон.
Мій телефон.
Лежав на кухонному столі, так, ніби його поклали туди спеціально, щоб я його знайшла.
Я підійшла, взяла його. Екран загорівся, і серце почало битися швидше.
Я відразу відкрила список контактів.
Шукала Єгора. Хотіла почути знайомий голос, почути когось, хто хоч трішки нагадає, що я не одна.

Але його там не було.

Я гортала, гортала… перевіряла знов і знов.
Нічого.
Ні Єгора. Ні подруг. Нікого, з ким я спілкувалась.
Порожньо. Наче моє життя стерли.

Лише один контакт.
Один номер.
Матвій.

— Це… жарт? — прошепотіла я, відчуваючи, як по спині пробігає холод.
Серце різко впало вниз.
Руки почали тремтіти знову.
Він забрав у мене можливість говорити з кимось іншим.
Він забрав навіть мій зв’язок зі світом.
Навіть мою свободу попросити про допомогу.
Я дивилася то на телефон, то на квіти, і всередині все змішувалося: страх, злість, паніка й безсилля.
Квіти мали б бути красивим жестом.
Та поруч з телефоном, у якому є тільки його номер, вони виглядали як нагадування:
ти тут, бо я так сказав.
і нікому більше ти не подзвониш.
Я відступила на крок назад, стискаючи телефон так сильно, що пальці побіліли.

Квіти від нього стояли на столі.
А відчуття, ніби я в золотій клітці, тільки посилилося.