Глава 17

Двері зачинилися з глухим клацанням. Серце ще калатало шалено, руки тряслися. Я опустилася на холодну плитку, притиснувши обличчя до колін, і просто сиділа, тремтячи й плачучи. Кожен подих був важким, кожен звук за дверима змушував здригатися.

Сльози текли безупинно. Я відчувала себе повністю безсильною, наче світ звузився лише до цієї маленької кімнати, цього болю й страху. Час від часу я прислухалася до тиші за дверима, сподіваючись почути кроки, які принесуть допомогу, але їх не було. Лише моє тремтіння, мої власні страхи і холод плитки під спиною.
Втомлена до безсилля, я повільно піднялася, підтримуючи себе руками. Підійшла до ліжка, сіла на край і просто опустила голову на подушку. Тремтіння трохи вщухло, сльози висохли самі собою, а тіло здалося надто важким, щоб стояти.
Я лягла на спину, ковдра була холодною, але це вже майже не мало значення. Свідомість тьмяніла. Щось розривалося всередині, і я нарешті відпустила себе. Сон забрав мене швидко, немов це був єдиний порятунок від жаху, страху і безпорадності.
---
Я прокинулася від дивного відчуття. Світло ранку пробивалося крізь тонкі штори, але кімната була зовсім не тою де закрив мене вчора Матвій. Моє серце забилося шалено, я оглянулася — я була в спальні. Темні штори, тихий запах його одягу, що ще лишався по всій кімнаті. Серце зупинилося.
Паніка вдарила по всьому тілу, коли я зрозуміла: я не пам’ятаю, як сюди потрапила.
Раптом я відчула його. Холодна, сильна рука легенько торкнулася моєї талії. Я здригнулася, стиснувши очі. Серце вирвалося з грудей.
— Ти прокинулася, — його голос був тихий, майже лагідний, сонний, але він змушував мене тримати напругу.
Я повільно повернулася, намагаючись оцінити ситуацію, але тіло відмовлялося слухатися. Рука Матвія залишалася на моїй талії, його дотик був і холодним, і чимось близьким, що змушувало моє серце битися ще швидше.
— Що… що ти робиш? — шепотіла я, намагаючись відсунути його руку.
Він лише тихо усміхнувся, ледве помітно.
— Обіймаю свою дружину — промовив він спокійно. — Тіло втомлене, розум теж. Ти заснула.
Я намагалася зібрати думки, але страх і недовіра перепліталися з дивним відчуттям тривоги і беззахисності. Матвій залишався поруч, спостерігаючи за мною. Його присутність змушувала мене одночасно ненавидіти і боятися, але всередині щось змушувало серце тремтіти ще сильніше.
Я відкинула голову на подушку, намагаючись дихати рівно, і прошепотіла сама собі:
— Це не нормально… Це… це не нормально.
Рука на моїй талії залишалася там, а я лежала, серце калатало, і відчуття безпорадності змішувалося з дивним внутрішнім напруженням.
Сон остаточно відпустив мене, але тепер реальність була ще страшнішою. І я знала: навіть лежачи тут, я не можу дозволити йому повністю мене контролювати.