Глава 16

Я вбігла у ванну і різко зачинила двері. Серце шалено билося, руки тряслися, ноги підкошувалися. Я впала на холодну плитку, сховала обличчя в коліна і тремтячими пальцями дістала телефон. Набрала Єгора.
— Єво? — його голос був м’яким і здивованим.
— Приїдь… будь ласка… — голос ледь чутно крізь сльози. — Я… я не можу тут залишатися…
— Що сталося? — здивовано запитав він.
— Просто приїдь швидко, — прошепотіла я. — Я не можу більше з ним…
Я намагалася тихо відчинити двері, планувала втекти. Але відкривши двері побачила його.
— Думаєш, ти зможеш піти? — голос Матвія був спокійний, але пронизливо холодний.
— Матвій… — шепотіла я, але слів було мало.
— Ти збираєшся втекти? —  його очі горять злостю.
Я рвонувшись, спробувала вискочити, але він не дав пройти
— Ні! — закричала я, але він схопив мою руку.
— Ти серйозно думаєш, що можеш піти після того, що сталося? — тихо промовив він. — Ти навіть не усвідомлюєш, що без мене ти ніхто.
— Ніхто?! — кричала я — Я жива людина! Я можу жити без тебе!
— Жити? — холодно підняв брову він. — Ти навіть уявити не можеш, що означає жити без мене. Ти плачеш тільки тому, що знаєш правду.
— Ти не маєш права так говорити! — я голосно витерла сльози. — Я можу дружити з ким хочу!
— Можеш, — тихо відповів він, — але не з чоловіками.Тобі не можна.
— Чому?! — я кричала. — Чому ти завжди маєш владу над кожним моїм кроком?
— Бо я знаю, що без мене ти пропадеш, — холодно промовив він. — Ти думаєш, я ревную? Мені байдуже, з ким ти розмовляєш. Мені не подобається, що ти забуваєш, що у тебе є чоловік.
— Але я не просила тебе одружуватися — кричала я. — Я могла б сама бути.
— Сама? — він підняв брову. —  Я даю тобі дах, їжу, безпеку. І ти смієш сміятися з іншими, ніби нічого не сталося?
— Бо я хочу відчувати себе живою! — вирвалося з мене. — А не просто маріонеткою у твоїх руках!
— Маріонеткою? — різко підняв він голос. — Ти забула, хто дав тобі життя, яке зараз називаєш «своїм»?
— Я не забула! — голос зірвався. — Але ти не розумієш, як жорстокий!
— Жорстокий? — підтягнув до себе ближче, холодне повітря від його присутності обпекло мене. — А ти не бачиш, що ти сама привела себе сюди? Кожне твоє слово — виклик. Кожен сміх — перевірка. І ти вже сама не знаєш межі.
— Добре, що твоя сестра тебе таким не бачить! — вирвалося з мене гостро, і одразу відчула холод у грудях.
Він миттєво стиснув сильніше мою руку.
— Що ти сказала? — його голос став темним, загрозливим.
— Я… — я не могла говорити, слова застрягли в горлі.
— Ти забагато говориш, — холодно перебив він. — І зараз ти зрозумієш, де твоє місце.
Він потягнув мене у глибину дому, у кімнату без вікон, і закривши за нами двері на ключ.
— Тут ти залишаєшся, — тихо промовив він, — поки не навчишся, що слова мають наслідки.
— Ти наче з фільму жахів — кричала я, руки тремтіли. 
— Я не з фільму, — тихо промовив він. — Я реальний. І ти мусиш зрозуміти: без мене ти ніхто.
— Ніхто! — я кинулася на коліна, голос ламався. — Я можу жити без тебе!
— Може, — холодно відповів він, — але спробуй. І ти побачиш, наскільки ніхто ти насправді.
— Ти садист… — шепотіла я, сльози текли.
— Ні, Єво. Реаліст. І правда завжди болить.
Я плакала тихо, серце билося шалено, дихання збивалося, і ця кімната стала моїм ув’язненням, а він — моїм кошмаром, від якого неможливо втекти.
— Ти просто не розумієш… — прошепотіла я, ледве стримуючи сльози. — Ти можеш бути холодним і жорстоким… але я… я теж можу боротися!
— Спробуй, Єво, — він зробив крок ближче. — І ти зрозумієш, що боротися зі мною марно.
Сльози текли, я дихала швидко, руки тремтіли, і розуміла: ця кімната тепер стала ареною нашої боротьби, де він диктує правила, а я змушена їх приймати