Глава 15

Наздогнавши, я схопив її за руку й потягнув до себе, так що вона змушена була зупинитися на сходах.
— Відпусти, — прошипіла вона.
— Після того, що я чув? Ні. Спочатку поговоримо, — відповів я спокійно
— Ми вже поговорили, — вона знову спробувала висмикнути руку. — Я маю право хоч раз у житті побути з людьми, які мене не душать.
— Тобі важко зі мною? — я підняв брову. — Бідна ти моя.
— Так, важко! — крикнула вона. — Бо ти завжди влізаєш у кожну розмову, кожну хвилину мого життя!
Я нахилився ближче.
— Ага. Особливо коли ти так солодко смієшся з чужими чоловіками.
— Це називається «нормальне спілкування»! — вона глянула прямо в очі. — Тобі невідоме слово.
Я посміхнувся куточком губ. Холодно.
— Нормальне спілкування? Чи флірт?
Вона різко зітхнула.
— Ти серйозно? Ти параноїк, Матвію.
— Я реаліст, — виправив я її. — І реалісти не дозволяють своїм дружинам дурити себе в університетах.
— Я не твоя власність, — вирвалося в неї.
О, це було зайве.
— Не моя? — я тихо сміявся. — А чия? Єгорчика?
— Припини! — очі її блиснули гнівом. — Ти не маєш права так говорити.
— Я маю право на все, що стосується тебе, — відповів я рівно. — І ти це знаєш.
— Я маю право мати друзів!
— Він тобі не друг, — відрізав я. — Він хлопець, який дивиться на тебе так, як не має права.
— А ти не маєш права вирішувати, — вона різко вдихнула. — Я можу говорити з ким хочу.
— Ні, — я стиснув її зап’ястя трохи сильніше. — Не можеш.
— Ти мене ненавидиш чи що?! — вона зірвалася. — Чому ти хочеш зламати мене кожним словом?!
— Ні, Єво, — я нахилився, щоб вона почула кожен звук. — Я просто нагадую тобі, хто ти і де стоїш.
— І хто ж я? — запитала вона тихим, але злим голосом.
Я усміхнувся без жалю.
— Людина, яка без мене ніхто.
Вона здригнулася, ніби я вдарив.
— Ти… ти жартуєш… — її голос почав ламатися.
— Абсолютно ні.
До мене ти жила в боргах, страхах і хаосі.
Ти думала, тебе хтось захистить? Хтось подзвонить уночі й приїде? Хтось оплатить твоє навчання, твоє життя, твоє існування?
— Я боролася сама… — прошепотіла вона.
— Боролася? — я засміявся тихо. — Ти тонула, Єво. Абсолютно тонула.
І я витягнув тебе з того болота.
Я тобі все дав — дах, гроші, безпеку, нормальне життя.
А ти тепер смієш кривити мені обличчя якимось студентом?
— Я просто говорила з ним! — вона вже кричала крізь сльози.
— І сміялася, — додав я. — Дуже гарно сміялася. 
— Бо ти не даєш мені сміятися!
— Бо ти не знаєш меж, — холодно відповів я. — Тому я мушу їх ставити.
Вона затремтіла сильніше.
— Ти злий… ти жорстокий…
— А ти наївна. І без мене пропадеш за два дні, — я відпустив її руку нарешті, так ніби вирішив, що розмова закінчена. — І це правда, яка тобі болить найбільше.
Сльози вже не просто текли — вона схлипувала тихо, намагаючись стримати себе.
— Я… я не пропаду… — вона відступила назад, але голос зірвався.
— Пропадеш, — повторив я твердо. — Ти навіть зараз стоїш переді мною й плачеш тільки тому, що я сказав кілька речей, які ти і так знаєш.
Я зробив крок назад.
— І запам’ятай, Єво. Я можу бути добрим. А можу бути таким, як зараз.
І вибір — завжди за тобі.
Вона прикрила рот рукою, сльози сипалися, як дощ.
А я просто дивився на неї.
Спокійно.
Холодно.
Наче дивився на когось, хто давно мав зрозуміти свої межі.