Глава 10

Матвій залишався спокійним, навіть після того, як його слова все ще дзвеніли у повітрі. Єва відчувала, як серце стискається від того, що кожен її рух, кожне її слово піддаються його контролю. Він просто стояв перед нею, дивлячись, як її обличчя змінюється від злості до безсилля.

Єва не відповіла, хоча її внутрішній голос кричав: «Ти не можеш дозволити йому так з тобою поводитись». Але вона знала, що сьогодні не та доба, щоб робити що-небудь різке або необдумане. Його погляд вже став важчим, і якщо вона знову відкриється, він точно не дасть їй шансів.

– Чого ти мовчиш? – його голос був спокійний, але з підозрою. – Ти подумала, що можеш просто відмовитися від цього життя?

Єва відчула, як ці слова проникають глибоко в її душу. Вона хотіла щось сказати, відстояти себе, але знала, що його тиск може зламати її миттєво. Її губи лише стиснулися, і вона знизала плечима, намагаючись не показати йому, як важко їй бути тут.

Він нахилився до неї ближче, і навіть не маючи наміру торкатися її, його присутність була настільки сильна, що вона почала відчувати холод на шкірі.

– Я не люблю мовчання, – прошепотів він, і в його голосі звучала загроза. – Якщо ти хочеш, щоб я не чинив тобі проблем, краще почни говорити зі мною так, як я того хочу.

Єва все ще не сказала ні слова, але її внутрішній мир почав руйнуватися. Вона відчувала, як гнів знову наповнює її груди. Це була не просто відчайдушна спроба вирватися, це було бажання відстояти свою гідність, навіть якщо це здавалося неможливим.

– Ти не можеш просто командувати мною, – це було останнє, що вона могла пробурмотіти через злість. – Я не твоя рабиня.

Матвій здивовано підняв брову, а потім на його обличчі з'явилася зловісна посмішка. Він зробив крок назад, спостерігаючи за її реакцією. Його очі були холодними, але вони виражали певне задоволення від її слів.

– Ти знову намагаєшся визначити правила, так? – його голос звучав ледве чутно, але його погляд не відводився від неї. – Зрозумій, ти тут не для того, щоб встановлювати правила. Ти будеш робити те, що я скажу, і не питати, чому.

Єва відчула, як її нерви здаються, але вона змусила себе стояти. Вона могла відчути, як її тіло наповнюється люттю, а бажання втекти все більше стає справжнім.

– Я не буду мовчати, – прошепотіла вона, її голос був напружений, але в ньому була рішучість. – І я не буду мовчки терпіти це. Я не твоя іграшка, я не твоє майно.

Матвій стояв, як кам'яна статуя, але з його очей витікало щось таке, що навіть Єві стало моторошно. Він підійшов до неї, наближаючись на відстань, де вона могла відчути його силу.

– Ти хочеш протестувати? Ти хочеш боротися? – його голос став все тихіше, але слова були так само пронизливі. – Ти зламана вже до того, як почала.

Єва відчула, як її серце рветься. Вона відчайдушно боролася з власними емоціями. Вона була на межі. Щось в ній кричало про втечу, про те, щоб знайти спосіб вирватися з його полону, але реальність була такою, що кожен її крок до свободи здавався марним.

Матвій завжди був на крок попереду.

– Я не дам тобі втекти, Єво, – його слова звучали ніби факт, а не загроза. – Якщо ти наважишся знову на будь-яку спробу, я зроблю все, щоб ти більше навіть не думала про це.

Він відвернувся, залишивши її саму з її думками. І хоча вона ще не зламалася, кожен момент цієї боротьби виймав з неї більше і більше сили.