Глава 6

Наступного ранку Єва прокинулася від будильника, але не відчула жодної радості. Всі її рухи стали автоматичними — вона вже давно перестала запитувати себе, чому саме так, а не інакше. Вона знала, що кожен день приносить лише нові приниження та накази, які неможливо відхилити.

Матвій увійшов у кімнату без попередження, ніби це його територія, а вона лише тимчасовий мешканець.

– Вставай, – наказав він коротко, не дивлячись на неї. – Ти йдеш зі мною на обід до родичів. Готуйся.

Єва не відповіла, але в її очах спалахнуло невдоволення. Вона не мала ані сил, ані бажання підкорятися його волі знову й знову. Але вона знала: опір лише підсилить його агресію.

– Ти мене чуєш? – різко повернувся до неї Матвій, коли не отримав негайної відповіді.

Єва мовчки кивнула, намагаючись не показувати, як її обурює його ставлення.

У кімнаті після його слів стало ще важче дихати. Вона поспішно одяглася і, не дивлячись на те, що була здивована вибором сукні, яку він наказав їй вдягти, мовчки сіла за столом, де вже стояли його улюблені страви. Він уважно дивився на неї, і цей погляд завжди викликав у неї відчуття тривоги.

– Ти знову дивишся так, ніби я тобі набрид. Чи ти не можеш просто зробити те, що я кажу? – його голос був сухим, але різким, як ножем по шкірі.

Єва підняла голову, щоб відповісти, але її слова заблокував його наступний погляд.

– В тебе є що сказати? – він нахилився до неї, збільшуючи дистанцію між ними до неприємного близького контакту.

– Я... я просто не розумію, чому це завжди так. Я виконую все, що ти кажеш, але це не робить мене щасливою! – вибухнула вона, не встигаючи стриматися.

Матвій засміявся, але це був не сміх, а холодний, жорстокий звук, який навіть не наближався до будь-якого прояву співчуття.

– Ти хочеш бути щасливою? – його слова були проникливими, як удавка, що стискається навколо горла. – Ти не маєш права на щастя. Ти маєш право на підкорення. Я забрав тебе від твого вульгарного життя, і ти повинна мені бути вдячна за це.

Єва, відчуваючи, як її груди стискаються від емоцій, ковтала сльози. Вона намагалася зберегти гідність, але це було майже неможливо в його присутності.

– Я не хочу бути твоєю лялькою, Матвію. Я не хочу жити за твоїми правилами.

Матвій схопив її за підборіддя, піднімаючи її голову, щоб вона дивилася йому в очі.

– Ти ще намагаєшся виступати проти мене? Ти думаєш, я дозволю тобі що-небудь? Ти — нічого без мене. І якщо ти хочеш залишатися живою, краще забудь про будь-яку опірність.

Єва стиснула зуби, відчуваючи, як страх огортає її. Але в її очах все одно блиснув промінь рішучості.

– Я не твоя власність, – прошепотіла вона, навіть не вірячи в те, що сказала.

Матвій відпустив її, і його погляд став ще більш темним і гнівним.

– Ще раз скажеш таке — і я змусю тебе шкодувати про ці слова. Ти зрозуміла?

Єва мовчала, згорбившись у кріслі. Вона знала, що цього разу він серйозно. І що її мовчання було єдиним способом зберегти хоча б частину себе.

Всі подальші години вони провели в тиші. В обідньому залі її присутність була лише формальністю. Матвій весь час контролював кожен її рух, її посмішку, її реакцію на те, що відбувалося навколо. Але що більше вона підкорялася, тим більше зростала її злість всередині. Вона відчувала, що її душа почала ламатися.

Але це був лише початок.