Глава 5

Матвій різко натиснув на гальма, зупиняючи машину біля свого маєтку. Він мовчав увесь шлях додому, але напруга в його погляді говорила за нього. Єва боязко вийшла з авто, та ще до того, як вона встигла зробити крок до дверей, він ухопив її за руку, різко притягуючи ближче.

– Що це було? – холодно запитав він, нахиляючись до неї так, що вона відчула його гарячий подих.

– Що саме? – прошепотіла вона, хоч знала, про що йдеться.

– Твій погляд. Твоя слабкість. Ти повинна виглядати переконливо, а не як лялька, яку хтось змусив посміхатися. Якщо я сказав посміхатися – посміхайся так, ніби це останній день твого життя, і ти хочеш запам’ятатися.

Його тон був гострим, як лезо. Він відпустив її руку, але кроку назад не зробив.

– Ти не усвідомлюєш, наскільки важлива твоя роль, правда? Ти не просто дружина. Ти – моє відображення, моє доповнення. Якщо ти підведеш мене, підведеш нас обох.

Єва хотіла відповісти, але його погляд змусив її замовкнути. Вона кивнула, ледве стримуючи сльози.

– Ти мене підведеш? – різко запитав він, нахиляючись ще ближче.

– Ні, – сказала вона твердо, хоч її голос зрадливо тремтів.

– Ось і чудово, – сухо відповів Матвій, випрямляючись. – Завтра зранку ми обговоримо твої обов’язки. А зараз – у спальню. І запам’ятай: не хочу більше бачити страху в твоїх очах. Він недопустимий.

Єва швидко рушила до дверей, боячись сперечатися. У кімнаті вона сіла на ліжко, стискаючи кулаки, щоб стримати емоції. Вона вже зрозуміла: її життя – це гра за його правилами, і вихід із неї знайти буде дуже важко.