Глава 8

Прекрасний літній вечір. Свіже повітря, парк академії, оточений величними будівлями в готичному стилі. Лавки зайняті невеликими компаніями або закоханими парочками, загорнутими в приємні розмови й нескінченні обговорення.
Ех, студентські роки… Я поринула у спогади, втикаючи лопату в землю, натискаючи на неї ногою й відкидаючи викопане вбік.
Двадцяте дерево. Залишилося ще двадцять одне. Я майже на середині шляху!

Моє покарання від Бірітнії виявилося висаджуванням дерев. Мені трохи збрехали, сказавши, що робота вимірюється годинами. Насправді ж ліміт часу визначався кількістю дерев, які потрібно висадити. Чим швидше впораюся — тим швидше піду додому.

Хоча за три години я чітко переконалася: ця жінка — справжній тиран. Мало того, що дала роботу, яка буквально передбачає копирсання в багнюці, так ще й робочого одягу не видала, тільки підходяще взуття! Я вже уявляю, як виглядаю: у сукні, з лопатою, вся в землі, хоч і намагалася працювати якомога обережніше. Якщо вона ще й заявить, що я з’явилася в неналежному вигляді — тут уже точно пошлю її далеко й надовго.

Спершу мені здавалося, що в такому вигляді я знову привертатиму стільки ж уваги, як і вчора. Але, не знаю — на щастя чи ні, — та екстравагантна персона з учорашнього вечора так усіх вразила, що нині на мене, працюючу в парку, майже ніхто не зважав.

Я перейшла на відмічене місце, де потрібно було висадити наступний саженець. До мене долинув доволі цікавий діалог.
— Ти пам’ятаєш ту вчора в їдальні? — розмовляли дівчата.
— О так, така страхолюдина…
— Привіт, — перебив розмову про мене голос якогось хлопця.
— Чого тобі треба?
— Пані, а чи не бажаєте познайомитися з прекрасними й заможними хлопцями?

Голос звучав живо й розслаблено. Намір був очевидний, а зухвала інтонація лише підкреслювала впевненість, що ці слова неодмінно розтоплять серця дівчат. Я заздалегідь знала, яку реакцію здатні викликати подібні репліки, й сумнівалася, що таким способом можна отримати «зелений прапорець». Недосвідчений. Зате копати стало веселіше.

— Ми не знайомимося. У нас є хлопці, — зверхньо відрізала одна зі студенток, остаточно перекресливши його шанси на успіх.

Подруги, що стояли поруч, зашепотілися, а потім одна з них несподівано сказала:
— Леріс, може, спробуєш забути того викладач…
— Тш-ш-ш! Це секрет! — різко обірвала її інша, прошепотівши так голосно, що почули всі. У тому числі й я.

Від таких пристрастей мені навіть захотілося підвести очі й роздивитися учасників назрілого конфлікту. Я сперлася на лопату, вдаючи, що переводжу подих, і почала слухати та спостерігати. Кільце трохи стиснуло палець, але я проігнорувала цю реакцію прикраси.

Біля лавки стояли три симпатичні дівчини. Дві з них трималися трохи позаду, ніби підкреслюючи статус «ватажка» своєї компанії — студентки з серйозним поглядом, яка стояла навпроти хлопця й злісно зиркала на своїх «відданих подруг», готова висказати все за зайві слова. Ті миттєво замовкли.

Попри невдоволеність у лиці, я мимоволі відзначила її вроду. Блондинка, блакитні очі, ідеально симетричне обличчя, відкритий погляд і рівний ніс. Її красу підкреслювала скромна, але дуже лична їй сукня золотистого кольору. Від легкого подиху вітру довге волосся переливалося на сонці, додаючи образу живої динаміки.

Я мимоволі зазначила: красива. А потім згадала ще одного такого «янгола» — з пекельною хваткою дикого звіра й такими ж блакитними очима. В уяві сплив образ Атермана. Між ними простежувалося щось спільне.

Тим часом голос красуні пролунав знову, цього разу ще холодніше:
— З вами двома я поговорю потім. А зараз позбудуся цього самовпевненого дурня.

Подруги відступили, не наважуючись навіть пискнути.

— Невже студентка четвертого курсу закохалася у викладача? І я навіть здогадуюсь — у кого саме, — хлопець зробив багатозначну паузу, спостерігаючи за виразом її обличчя, відстежуючи реакцію. — То що, забудеш свого вчителя й станеш моєю дівчиною? У такому разі я нікому не розповім почуте.

Він навис над нею.

Від цієї сцени мені стало не по собі. Тиша затягнулася, і я вже майже зважилася втрутитися, коли різкі слова Леріс змусили мене відмовитися від цієї ідеї:
— Відчепись від мене! Чому б тобі не звернути увагу на ту, що так старанно працює?

І на додачу тикнула в мене пальцем.

Отут я пошкодувала, що взагалі стою тут. Ще мить тому я хотіла заступитися за дівчинку, пояснити грубіяну, що маніпулювати почуттями — підло. Але після почутого…
Яка ж ти нахабна мерзота, — подумала я.

Я не розгубилася. Навіть закипаючи від злості, натягнула усмішку, підняла праву руку з кільцем на безіменному пальці й з удаваною радістю заявила:
— Ні, дівчата, не вийде. Я заручена.

Урила та закопала. Їхні здивовані обличчя змусили мене щиро усміхнутися. Було очевидно: у їхній логіці така, як я, просто не могла вийти заміж раніше за них. Усі троє дивилися з неприхованою заздрістю. Мабуть, у цьому світі кожна дівчинка мріє вийти заміж скоріше за подружок та ворогів.

Під шумок несподіваних подій хлопець зник, буркнувши щось типу: «Та ну вас», — залишивши мене сам-на-сам із трьома заздрісними зміюками.

— Яке дешеве кільце! Твій майбутній чоловік, мабуть, бідняк, — кинула одна.
— Простолюдинка, — підтакнула інша.
— Мені байдуже. Головне — я можу дозволити собі вийти заміж по любові, — спокійно відповіла я, чисту брехню.