Глава 6

Тиша. Мертва тиша.

Студенти Академії магії застигли, відклавши розмови, виделки й чашки. Ще б пак — перед ними постала я, неймовірна красуня! Мокра, спітніла, брудна, з гніздом на голові замість зачіски та сукнею, роздертою до коліна. Запихана як їздова собака, з виразом обличчя, злим, наче в мегери.

Якби я не знала, як виглядаю, то, певно, подумала б, що вони бачать перед собою прекрасну німфу, яка зачарувала всіх присутніх у їдальні.

І чесно кажучи, я б, можливо, й переймалася їхньою реакцією, якби мені не було глибоко байдуже. Зараз у голові крутилась тільки думка про їжу, а розмірковувати про пережите я була готова лише після щільної вечері.

Я впевнено рушила найкоротшим шляхом… обійшла стіл із хлопцями, які витріщалися на оголену через розріз ногу, пройшла повз столик чисто жіночої компанії з ошелешеними обличчями та розкритими ротами.

Мене відділяв зовсім невеликий шлях від місця видачі їжі — дрібниця порівняно з моїм нескінченним пішим маршрутом сюди.

За місцем вилачі стояла повненька жінка, яка мало не впустила ложку, щойно побачила мене.

— Дівчинко, що ж з тобою сталося? — стривожено спитала вона, отямившись і щедро накладаючи мені страву, значно більше від звичайної порції.

Я б розповіла їй про всі мої пригоди від самого початку, якби в мене було на це час і бажання. А так я просто коротко відповіла:

— Нічого особливого, дрібниця, — махнула я рукою, щоб надати словам більшої переконливості.

Справді, що тут такого? Довга дорога — дрібниця порівняно з договорами та нападами.

Не варто робітниці забивати голову чужими проблемами. Вона простягнула мені тарілку з таким бажаним ужином — безперечно, найсмачнішим у моєму житті.

Я попрямувала до порожнього столика в самому кутку величезного приміщення, чудово розуміючи, що поруч зі мною, такою брудною, навряд чи хтось захоче сидіти.

Зручно вмостившись, я наколола на виделку жирний шматок м’яса й із насолодою поклала його до рота, смакуючи це прекрасне миттєвістю. Загальна безмовність робила момент ще чарівнішим.

І тепер, насичуючись теплою вечерею, я могла сміливо заявити собі: моє випробування закінчилося — і завершилось на чудовій, а головне, смачній ноті.

Поступово тиша розчинилася в поодиноких голосах та тихому перешіптуванні. Поглядів на мені ставало все менше, і ще трохи потому про мене зовсім забули. Чому я була надзвичайно рада.

Ситість підкрадалася, та всеж я вирішила запити все чимось теплим. Та варто було лише з’явитися цій чудовій думці, як двері різко розчахнулися, гучно вдаряючись об стіни.

Увійшли люди в мантіях насиченого червоного кольору. Вони виглядали значно старшими за присутніх тут молодих студентів. Прибулі тривожно вдивлялися в загальну масу, але особливого ажіотажу не викликали. Поодинокі люди кидали на них швидкі погляди й поверталися до своїх справ.

Жінка, що йшла попереду, помітила мою розідрану, вимучену постать, сказала щось своїм супутникам — що саме, я не розчула, вони були надто далеко.

Делегація рушила до мене з такими серйозними обличчями, ніби зараз мене поведуть на страту. Катя Шевченко:
— Та як ти смієш розгулювати в такому вигляді! — обурено накинулася на мене та сама дама, що йшла попереду.

У цей момент я добряче остовпіла, бо ну як їй і в голову не прийшло, що такий вигляд — явно не результат мого бажання, а суцільний збіг жахливих обставин? Але вона була надто роздратована, щоб думати про причинно-наслідкові зв’язки. Більше того — зла настільки, що верхня губа тремтіла, а поглядом вона просто пронизувала мене, готова будь-якої миті накинутися й роздерти.

Втім, вона чекала відповіді, хоч і кипіла від люті.

Я з милості розщедрилася на коротке пояснення, відклавши думки про напій убік.

— На мою карету напали, моїх супроводжуючих мало не вбило, а я пішки йшла сюди невідомо скільки кілометрів. На вході в вашу академію мене зустріли кілька охоронців: побачивши мене, вони злякалися й вирішили, що я безхатько, намагаючись прогнати. Але назвавши їм ім’я і пройшовши якусь вашу перевірку заклинанням — мене впустили. Далі ніхто мене не зустрів. Усі перехожі, мабуть студенти — а якщо я правильно зрозуміла, їхні сині мантії з гербом свідчили про це — відверталися від мене й тікали. Куди мені йти, до кого звертатися, я не знала, тому йшла навмання, а відчувши запах їжі — прийшла сюди. Після мого пояснення у вас до мене ще якісь претензії?!»

Моє обурення під час розповіді лише зростало, й інакше я просто не могла закінчити.

Її аж перекосило від моїх слів: вона стиснула зуби так, що на скронях проступили жили, ледве стримуючи себе.

— Майте совість, залиште дівчину в спокої, — озвався голос за спиною розлюченої жінки, ставши на мою сторону.

Ще кілька людей підтримали це зауваження, тож її запал трохи зменшився, хоча видно було — вона більш ніж незадоволена тим, що мене захистили.

Голос, уже наказовий, звернувся до людей у червоних мантіях:

— Хтось відведіть її в кімнату, нехай відмиється. Завтра обговоримо деталі того, що сталося.
Потім звернувся до мене:
— І щоб більше в такому вигляді не з’являлася!

— Ем… розумієте… — почала я, намагаючись прояснити одну важливу деталь — відсутність запасного одягу та будь-яких речей. Але мене перебили.

— Звісно, звісно. Бірітніє, не сердьтесь так, дівчинка ж із Землі, самі розумієте… випадок важкий. — чемно й швидко додав голос.

На цій недружній ноті вся делегація швидко розійшлася, залишивши здійснювати «обов’язки» чоловіка невеликого зросту, зі зморшкуватим обличчям, сивим волоссям, але дуже доброзичливими очима, у яких не було й натяку на неприхильність.

— Бачу, ти поїла. Тоді ходімо, я проведу тебе в твою кімнату, — сказав він тим самим голосом, що мене перебив. Але я на нього не сердилася — видно, що він не хотів образити, а лише захистив мене від тієї зарозумілої Бірітнії

Про напій справді довелося забути, і я слухняно встала та пішла за чоловіком. Кімнату й справді варто оглянути, та й помитися не завадить. Не думаю, що це можливо, але якби там була ванна — взагалі чудово. Я б могла нарешті розслабитися й зігрітися після холоду та дощу.

Тепер, коли я не була повністю зосереджена на фізичних потребах, могла спокійно роздивлятися академію дорогою. Її масштаби вражали.

Багато корпусів, окремих будівель, об’єднаних спільним стилем. Я ніби потрапила до розкішного замку: головна споруда велично височіла серед інших, мов головний захисник. Величезні вікна незвичної форми випускали назовні тепле жовте світло, підкреслюючи висотність та красу архітектури. Навколо стояли прекрасні будівлі, менш величні, але доповнювали основний фасад. До однієї з таких ми й прямували стежкою, оточеною акуратно підстриженим газоном та освітленою левітуючими магічними сферами, що нагадували земні ліхтарі.

Атмосфера була приємною — університетський вайб, що налаштовував на навчання.

Будівля, до якої мене привели, виявилася студентським гуртожитком одного з факультетів — мабуть, того, де я повинна буду навчатися. Назви мені не сказали, лише пообіцяли, що завтра все пояснять, а сьогодні моє головне завдання — привести себе до ладу. Це й була вся інформація, яку мені надали прямо чи натяками.

І, що дивно, усередині не було жодної сварливої вахтерки. Фактично зайти міг хто завгодно. Спершу я так і подумала, але потім помітила табличку з правилами — стандартними для місць, де живе багато студентів.

Мене залишили при вході й самі пішли з формальними словами прощання. Я розгублено стояла, не розуміючи, куди йти. Чи видадуть мені ключ? Чи доведеться бігати такою, як є, і випрошувати пояснення? Але все виявилося значно простішим — все ж таки я в магічному світі.

Переді мною з’явився ключ, що левітував у повітрі з номером «66». Він висів, доки я не взяла його в руку. Тепер лишалося знайти кімнату.

Після недовгого обходу першого поверху стало ясно, що потрібний номер — на третьому. Я піднялася сходами, пройшла трохи коридором і знайшла табличку.

Повернула ключ у замку. Ну що ж, подивимось, що мене чекає.

І я була приємно шокована. Те, що я побачила, виявилося набагато кращим, ніж очікувала. Я розумію, що закони й порядки Землі тут не діють, але, знаючи умови, в яких інколи живуть студенти, я чекала побачити щось відповідне: тараканів, скрипучу залізну койку, обдерті стіни й гори пилу.

Але тут цього не було.

Затишна кімната в спокійних тонах. Стандартні меблі — стіл, стілець, ліжко, шафа — доповнені килимом, шторами, дзеркалом у повний зріст. Усе блищало чистотою й виглядало приємно. Особливо радувала акуратно заправлена постіль та складений халат, тапочки і синя мантія у шафі. Я помітила ще одну двері — і зраділа, бо там був повноцінний санвузол з омріяною ванною.

Я почала думати, що приїхала не навчатися, а в хороший готель. Я б тут охоче жила стільки, скільки треба.

— Ось такий прийом — уже значно краще, — проговорила я уголос і, зачинивши двері, пішла набирати теплу воду.

Коли все було готово, я скинула з себе одяг і занурилася у воду, відчуваючи повне розслаблення. Мимоволі згадала все, що сталося, і яке враження я справила. Адже в домі Атерманів мене спеціально вбрали, щоб підкреслити їхній статус і виставити жениха в найкращому світлі.

А тут — «важкий випадок», мене за бездомну прийняли. Все пішло зовсім іншим шляхом. Стає навіть трохи сумно. Хоча й справді: мій вигляд був жахливим. Та чим керувався Атерман, беручи собі в дружини таку, як я — загадка.

Так завершився мій перший день у магічній академії — повним провалом, але з незабутніми враженнями й знайомствами.

Загалом варто замислитися не над тим, як я виглядала, а чому на мене напали й навіщо була потрібна саме я. А слова Аджанга про можливі наслідки лише пригнічували.

Подумати про це можна буде пізніше. Не думаю, що злодії так просто зайдуть у академію, повну магів. Поки що можна видихнути й подбати про себе.

Утома валяла з ніг. Витершись і накинувши халат, я залізла в чисте ліжко. Під вагою неймовірної втоми й тепла я швидко заснула.

Стук у двері розбудив мене. Хтось так сильно тарабанив, що, здається, якби я не встала — їх би просто вибили.

Напівсонна, я подумала, що мені все ще сниться: на порозі стояв Атерман. Трохи напружений, але його пронизливо-блакитні очі блищали веселими іскрами.

— Прокинулась, моя замухришечко?

— Ні! — вигукнула я, і від страху, й від несподіванки. І просто зачинила двері прямо перед його носом. Зробила це машинально, ніби це сон. Та вже через секунду зрозуміла, що помилилася: він — єдина людина, яка може допомогти в цьому світі або в можливості зустрітися з сестрою, тому сваритися з ним — не найкраща ідея.

Я остаточно прокинулася, знову відчинила двері й одразу запитала:

— Як ти тут опинився? Ну він же зовсім не схожий на студента, інших варіантів я не мала.

— Вибач, але питання ставитиму я.

Ууу, який грізний. Він зайшов, приніс щось у руках, поклав це на ліжко, відсунув стілець і сів, закинувши ногу на ногу — ніби мене чекає серйозна розмова.

— Розповідай, чому ти прийшла на вечерю в такому вигляді.

І я розповіла. Усе — окрім того, що мені допоміг Аджанг. Я взагалі опустила момент, як уникла небезпеки, і факт того, що супутники вже вдома. Хай він сам у них запитає. У всьому іншому я була максимально щирою.

Його все це, схоже, неабияк занепокоїло — він так міцно вчепився в підлокітники, що на руках проступили жили, а губи напружено стиснулися. Я не знала, що сказати, тому просто вимовила:

— Припини! Все ж добре, всі живі — і це головне.

— Це моя провина. І мені з цим тепер жити, — сказав він надзвичайно серйозно. Такого я його ще не бачила.

— Не думав, що вони так швидко дізнаються… — пробурмотів сам до себе.

Це наштовхнуло на думку, що він щось знає. Але розпитувати — не найкраща ідея.

Вся серйозність ураз змінилася. Надовго його не вистачило, і я почула колкість:

— А тепер про менш важливе, але дуже неприємне. Моя майбутня дружина чудово вміє влізти туди, де її не просять — і це проблема. Ти псуєш мені репутацію.

— О, так у мене талант. Не сумнівайся. У шлюбі, гадаю, буде ще гірше.

— Добре, я врахую. І запам’ятай: я все вже продумав.

— І що ж?» — мене це дратувало, я була виснажена, і його підколки зовсім не тішили.

— Тож поясни: навіть з урахуванням усього того, що сталося, чому ти з’явилась у найлюдніше місце в такому вигляді?

— Знаєш… думати про це не було часу. Хотілося їсти.

— Гаразд. Тоді чому не повернулася за речами?

— Уявляєш, повернулася. Але там усе згоріло.

— Тоді просто більше не з’являйся на людях так.

— А в мене вибір є? Не голою ж ходити.

— Я й не проти, але не при людях же, — і він так розтягнувся в усмішці, що мені від того легше не стало. Краще б уже оскалився.
— Очі відкрий, будь ласка.

Він указав на річ, яку приніс. Я підійшла, розгорнула — і побачила фіолетову сукню простого крою: без корсетів, каміння, рюш. Дуже милу. І за розміром — ніби шита на мене.

— Де ти це взяв?

— В однієї знайомої позичив. Тон повернувся до звичного.

— Вона не образиться?

Він хмикнув.

— Ще б… ми в розрахунку.

Я прийняла подарунок: упевнена, він би не випустив мене на волю в тому вигляді, в якому я прийшла вчора. Та й самої в брудному обідраному одязі ходити неприємно.

— У столі твоє розклад і потрібні підручники, — додав чоловік.

— На кого я, власне, навчаюся? — запитала я, бо й справді варто вже знати. Кліза мені нічого не пояснила.

— На доброчесну дружину.

— Вибач, що? Я ослухалась?

Я в академії магії. Які ще… курси хорошої господині?

— Факультет благородних мистецтв і побутової практики. Тебе навчатимуть етикету, звичаям, історії та всьому потрібному для подружнього життя. Буде кілька предметів, пов’язаних із вашою магією, але це не основне.

Я в шоці. А він не зупинявся.

— Ти ж не думала, що я візьму в дружини людину, яка не знає елементарних правил поведінки? Я не остання людина, і дозволити собі таке не можу. Тож цілий рік ти вчитимешся всьому потрібному, а потім я візьму тебе за дружину, і продовжиш навчання вже у статусі моєї жінки. Думаю, тобі сподобається.

Він усміхався так зухвало, що хотілося кинути в нього чимось важким.

Я просто кипіла. Я не була в захваті від потрапляння в інший світ, але думала, що хоча б магія компенсує моє нове похмуре існування. Думала, стану магом, зможу застосовувати знання на Землі. А зараз… з’ясовується, що всі очікування марні. З мене хочуть зробити доброчесну дружину. Ну це вже занадто! Етикет у магічній академії — навіщо?

— Я доведу тобі, що твій вибір — найгірший у твоєму житті! — лише це й змогла прошипіти.

— Я чекатиму.

— Як же я тебе ненавиджу.

— Догадувався. Пробач, кохана, мені треба йти. Побачимось пізніше. Вчися добре, — і, задоволений, він вийшов.