Глава 4

Я покидала старий храм, зла й розлючена. Боргів не поменшало, проте турбот побільшало. Не думала, що так рано вийду заміж — та ще й не за коханого, а фактично за контрактом. Та й планам почати нове життя, схоже, не судилося здійснитися, бо старі зобов’язання не відпускають, як би мені того не хотілося, а новий договір сковує особисті мрії на невизначений термін.

Найбільше дратує відсутність чіткості в описі моїх завдань — як у вимогах «чоловічка», так і в умовах тієї невідомої істоти. Вони, здавалося, прагнуть користуватися мною так, як їм заманеться, усвідомлюючи, що я не маю права опиратися. От якби в мене була їхня сила! Якби я володіла магією — говорили б ми на зовсім інших умовах.

Я минула похмурий, занедбаний район. Думала дістатися зупинки, та час пізній — громадський транспорт не ходить. На таксі витрачати гроші шкода, тож доведеться повертатися додому, до сестри, пішки. Я важко зітхнула від цієї думки. У певному сенсі мене дратувала власна фінансова безпорадність. Після всього цього хаосу, я й не помітила, як сильно боліли нога і спина. І саме зараз, коли доведеться долати чималу відстань пішки, біль посилювався.

— Ох і дід попався важкий, — буркнула я собі під ніс, згорбившись і тримаючись рукою за спину, мов стара бабця. Біль ставав все нестерпнішим.

— Дід нормальний, це ти занадто швидко бігаєш, — почувся голос, який я забути не могла, як би не намагалася. Голос мого нареченого.

Я закотила очі й, стоячи напівзігнута, спитала: — Чого ти від мене хочеш?

— Вирішив з нареченою побачитись, — навіть при тьмяному штучному освітленні я побачила його усмішку. Як так виходить, що і Атерман, і Анджаґ — обидва неприємні мені — щоразу світяться від радості, коли бачать мої щирі муки?

— Швидко ти скучив, і двох годин не пройшло, — кинула я з іронією.

— Просто ніяк не намилуюся стражданнями майбутньої дружини.

— Тобі казали що ти романтик? — пирхнула я і, не чекаючи нової порції гострощів, запитала: — Пропозиція підвезти ще в силі? Бо, здається, ми вже майже не чужі люди, та й біль нестерпний — відчуваю, що не дійду.

— Для тебе, люба, звісно. Все, що забажаєш, — відповів він. Навіть після серйозного прохання примудрився мене підколоти. Ну що ж, краще вже погано їхати, ніж добре йти. А в моєму випадку йти вже й зовсім гарно не вийде.

Я навіть не уявляю, як він мене знайшов, але, зізнаюся, його поява виявилася доречною, хай навіть це — остання людина, яку мені хотілося бачити.

Я зовсім не очікувала, що станеться далі. Чоловік тільки-но підійшов і обережно підняв на руки. Кобенитися не стала — не в тому я стані, щоб вириватись. Довірилась і віддалася волі випадку: гірше вже точно не стане.

— Тримайся міцніше! — попередив чоловік, і ці слова змусили мене насторожитися.

Раптовий ривок униз — і ми наче почали провалюватися в безодню, хоча ще секунду тому Атерман упевнено стояв на землі.

Звичний світ зник, а навколишня картина розчинилася у розмитих плямах, поступово змінюючи темно-синю гаму на яскраву, барвисту. Абстрактний простір не поспішав повертати нас до реальності — навпаки, ніби затягував глибше у свій хаос.

Мій організм цілковито збожеволів. Накотила нудота, зникла орієнтація у просторі. З’явилися головний біль і відчуття, ніби я відділена від власного тіла.

Не в змозі навіть відкрити очі, я чекала, коли неприємні відчуття скінчаться — якщо взагалі цьому судилося статися.

Темрява. Потім — спалах світла. А за мить упевнений голос повернув мені свідомість: — Ну от, ми й на місці.

Зміст слів Атермана я не одразу збагнула — адже досі погано чула. Проте розуміння прийшло скоріш інтуїтивно, та й згодом всі основні відчуття повернулися в норму, окрім зору.

— Ви мене доконаєте, — чесно сказала я, мружачись від сліпучого світла, що різало очі, та від теплого повітря, що огортав простір. Не сумнівалась — це знову якась його магічна витівка. Не знаю, що саме він зі мною зробив, але це вже занадто. Я розумію, я не янголятко, але й знущатися наді мною — переходить усі межі пристойності. Зрештою, я ж його наречена, тож можна поставитися до моїх прохань бодай із крихтою співчуття. Просто по-людськи — відвести мене додому, без цих магічних фокусів.

— Може, вже злізеш із мене? — звернувся до мене Атерман. І лише тепер збагнула, що в буквальному сенсі вчепилася в нього. Саме у цей ніяковий момент зір нарешті повернувся, і перед очима відкрився дивовижний, барвистий світ, який миттєво полонив увагу — настільки, що я зовсім забула про прохання і про факт, що наші обличчя занадто близько.

Ми стояли посеред жвавої вулиці. Яскраве сонце осявало прекрасний середньовічний краєвид міста. Старовинні багатоповерхові будівлі, прикрашені елементами давньої архітектури, щільно притиснуті одна до одної. Пологі черепичні дахи, відрізнялися в деталях, але разом створювали єдину гармонійну атмосферу.

Клумби, розташовані вздовж вулиць, додавали яскравих фарб і затишку. Люди також слідували антуражу: дами у довгих сукнях, що сягали підлоги, чоловіки — в елегантних костюмах або сорочках зі штанами вільного крою. Усе виглядало так, наче я потрапила в іншу епоху.

Під ногами лежала бруківка, що ледь гуділа від стукоту копит. Я почула коротке зауваження, але не встигла належним чином відреагувати. Чиясь рука різко схопила мене й відтягнула назад, лише тоді усвідомила, що ледь не потрапила під віз із кіньми. Виявилося, від перспективи бути розчавленою мене врятував Атерман.