Глава 3

Синє полум’я, що з’явилося нізвідки, пожирало три роки моїх старань, потріскуючи, немов дякуючи за смачну вечерю. Поява вогню вразила мене — і, мабуть, я б заплескала в долоні від подиву, якби не попіл спаленого листа на асфальті. Щойно узявши його до рук, відвідувач ресторану, навіть не зазираючи всередину, вирішив похвалитися своїми магічними здібностями — і спалив послання просто на моїх очах.

На вузькій вуличці біля чорного входу, між двома вишуканими будівлями, наша розмова вже не мала жодного статусу. Формальності лишилися за стінами дорогого ресторану.

— Як ти посмів! — розлютилася я на самозакоханого чоловіка.

— Твоя справа виконана, — спокійно мовив він. — Не розумію твого незадоволення.

— Мені прикро, — чесно відповіла я.

— Подальша доля листа тебе не має стосуватися.

Він мав рацію. Це справді не моя справа. Але мені, як людині, що доклала максимум зусиль, щоб передати конверта, стало дуже неприємно споглядати його загорання. Втомлена після насиченого дня, я вирішила більше не піддаватися на його дурнуваті витівки. До того ж у мене лишилися справи, що не терплять відкладення.

— Побачимось завтра. Мені час іти, — сказала я, відходячи.

— Тебе підвести? — запитав він.

— Ні, дякую. Доберуся сама. До того ж Аджанг не зрадіє, якщо побачить тебе.

— Як скажеш, люба. Тільки не бігай вулицями, як навіжена.

Звісно, я звернула увагу на небеззмістовне жартівливе звернення «люба», яке особисто для мене не мало сенсу.

— Ага, звісно, — відповіла я крізь зуби.

Невже він справді вірить, що наше «завтра» буде? Як цей розумний чоловік не зрозумів, що я так легко обвела його навколо пальця?

І все ж, ідучи нічними вулицями назустріч демону, я знову й знову прокручувала в голові недавні події.

Щойно тверезе мислення повернулося до моєї спантеличеної голови, я усвідомила, що сталося. Мені відмовили в честі передати листа — непомітно, але навмисно, зберігли інтригу на цілих десять хвилин. Внутрішнє відчуття підказувало: він непохитний і не прийме конверта просто так. Дізнавшись про мою ціль, чоловік став у виграшну позицію, а я перейняла роль жертви. І все ж, якщо він призначає мені зустріч, отже, є щось, що я можу йому запропонувати.

Мій добрий знайомий — шеф-кухар — помітив, що я постійно поглядаю на годинник, тож дозволив піти раніше та пообіцяв сам закінчити прибирати на кухні. Я щиро подякувала й вийшла надвір. Холодне повітря обпекло щоки. Тиск задушливої атмосфери місця поступово слабшав — дихати стало легше.

— Ти запізнилася, — пролунав знайомий чоловічий голос, який я вже ледь терпіла.

Він стояв ліворуч, спершись спиною до стіни й схрестивши руки на грудях, очевидно не надто турбуючись, що на пальті залишаться сліди пилу.

— Я прийшла, щойно звільнилася, — сказала я, сподіваючись на розуміння.

— Мушу визнати, твоя остання спроба всучити мені ту папірчину була досить непоганою, — він підійшов ближче, очі спалахнули живістю. — І що ж ти придумаєш цього разу?

— Нічого. Мабуть, час прийняти поразку, — відповіла я, хоча в подумках генерувався план, як взяти реванш.

— Хіба через твою невдачу не постраждає близька людина? — почав тиснути він.

— Як ти це вигадав? — спитала я, намагаючись не видати хвилювання. Його здогад був надто влучним. Якщо розкрию своє відчайдушне становище, лише підкину кілька тузів у його руки.

— Усе просто, — пояснив він. — Я знайомий із твоїм господарем, Аджангом. Пам’ятається, він завжди бере в підлеглі тих, хто погоджується на угоду через відчай. А причиною відчаю, як правило, є близька людина.

— Він не мій господар, — холодно відповіла я. — Я просто працюю на нього. За гарну заробітну плату. Чому б тобі, якщо ви знайомі, просто не взяти конверта?

— Не хочу.

Ось і вся відповідь. Просто — «не хочу». На що я, власне, сподівалася?

— Спробуй змусити мене, — вимовив він, навмисно затягнувши паузу.

Я простягнула листа, сподіваючись, що, можливо, цього разу ситуація складеться просто. Але він, очікувано, навіть не поворухнувся.

— То чого ж ти хочеш? — запитала я нарешті.

Йому явно сподобалося це питання — у погляді з’явився небезпечний вогник.

— Ти така зухвала дівчина, — сказав він повільно, — що тебе слід провчити. І сталося так, що ти — землянка, єдина з вашого світу, кого я знаю. Я не чудовисько, не хочу псувати життя гарній молодій дівчині. Тож візьму тебе в якості дружини, — промовив він із тією сумішшю нахабства й холодного спокою, яка вибиває ґрунт з-під ніг. Більш за все лякав голос, без натяку на жарт.

— Я прийму конверт, і цим ти розплатишся зі своїм боргом. До того ж обіцяю — без жодних додаткових умов — вилікувати твою близьку людину, незалежно від того, якою є її хвороба. Натомість ти станеш моєю дружиною настільки, скільки мені буде потрібно. Якщо тебе це влаштовує, я заберу конверт просто зараз, а решту умов угоди виконаю після нашого весілля.

— Я згодна, — промовила я без вагань та сумнівів.