Глава 1

Це мій останній шанс! Не можна його втратити, — подумала я, коли щодуху мчала на роботу в ресторан «Мон Ба Юр». Десять спроб — і ось перемога. Влаштуватися виявилося ще тією задачею. На вакансію офіціантки кожен раз претендувала тисяча жінок, і частина з них мала модельну зовнішність, а інша — перекривала цей недолік пробивним характером.

Сама дивуюся, яким чином мені вдалося у фіналі цього «відбору» обійти жінку, що володіла десятьма мовами, і розкішну пані з четвертим розміром грудей, на яку задивлявся керівник відділу. Мабуть, моя наполегливість зіграла вирішальну роль. Тепер усі мої зусилля може звести нанівець одне запізнення. У таких місцях не церемоняться — один промах, і ти вже сумно сидиш біля виходу, проводжаючи поглядом свої надії.

Звісно, мої амбіції були вищими за просту роботу офіціантки, навіть у такому престижному місці, але впустити шанс, який міг би вирішити дві мої проблеми, я не могла. Гроші і зустріч із «жертвою» (так я називала цю багату особу) могли б розв’язати всі труднощі мого життя, яке стрімко котилося у прірву.

З самого початку шанс зустріти його був невеликий, але я вчепилася за найтоншу ниточку, яка могла б привести мене до нього. Стрілки на наручному годиннику показували, що до відкриття залишалося зовсім мало часу — такими темпами ця нитка не витримає та обірветься.

Я пришвидшилася, розштовхуючи перехожих, не витрачаючи часу на вибачення. Легені палали від холодного повітря, яке я жадібно ковтала ротом. Здавалося, що ось-ось відкину копитця. І таке майбутнє не здавалося надто обнадійливим — особливо після того, як я розумно проігнорувала червоне світло світлофора. Услід мені лунали сигнали машин і лайливі вигуки водіїв, під чиї колеса я легко могла потрапити, якби не вдача.

Не зупиняючись, я чітко трималася наміченого курсу, відкинувши здоровий глузд. Я так захопилася цим марафоном, що, долаючи його, вміло ухилялася від прямих зіткнень із людьми.

Адреналін вдарив у голову. Будь-яку можливість, що переді мною може з’явитися нездоланна перешкода у вигляді чиєїсь спини, яку не лякав би мій шалений біг, свідомо не приймалася в рахунок. Як на зле, саме у той момент з’явилась спина — в яку я благополучно влетіла, несучись на всіх своїх амбіціях бігуна.

Щире обурення охопило мене, хоча десь у глибині душі я розуміла: не варто звинувачувати перехожого, який просто йшов собі по справах і не бачив мене. Але я усвідомлювала, що цей інцидент може коштувати мені роботи.

У підсумку — я на землі, а на мені, зовсім не за канонами романтичного жанру, лежить чоловік похилого віку, який здивовано дивиться на мене.

Я лише безпорадно сіпалася, наче черв’ячок, притиснутий каменем, і намагалася вибратися, але не могла — допоки хтось не забере цей «камінь».

— Айзик, ви як? Що за ненормальна тут бігає? — почула я голос і побачила до блиску начищені чоловічі туфлі просто перед своїм обличчям, коли я швидко відвернулася, щоб мінімізувати ризик випадкового поцілунку з дідом.

Новоприбулий допоміг підвестися старому, що впав на мене. А я, зовсім забувши про мораль і пристойність, із пекельним болем у спині, руці та ногах, підвелася й кинулася тікати, немов справжній злочинець.

Із совістю розберуся пізніше, а зараз — головне встигнути.

Час спливав із катастрофічною швидкістю. Відстань, яку в спокійному темпі долала за п’ять хвилин, тепер я мала пройти всього за дві. Дихання збивалося, серце гулко билося у вухах, а останні кроки долала ніби в якомусь мареві.

Мені вистачило секунди, щоб ухопитися за ручку чорного входу й різко потягнути двері на себе, і ще кількох — щоб пройти контрольний пункт із зафіксованим часом прибуття.

— Я встигла... навіть не віриться, — подумала я, стоячи, спершись руками на коліна й намагаючись вирівняти дихання після цього шаленого забігу.

У ногах з’явилася відчутна слабкість, перемішана з болем у всьому тілі після удару об сірий асфальт. Від спогаду про зіткнення з чоловіком літніх років мене аж пересмикнуло.

Тішило лише те, що зусилля — і мої, і чужі — не виявилися марними, я все ж встигла, хай навіть у саму останню мить.

Відпочивши хвилинку, я пішла перевдягатися в робочу форму й приводити себе до ладу. Лише тепер помітила, що джинси повністю забруднені, світлий пуховик у темних плямах, а обличчя палало багрянцем. Волосся давно розтріпалося, резинка, що мала його тримати, тепер теліпалася на самому кінчику — дивом не злетівши. Головне, що вміст кишені не загубила.

«Ну просто міська божевільна», — подумала я, паралельно роблячи все можливе, щоб хоч трохи привести себе до ладу.

Робочий день почався не з найприємнішої ноти, але я вірила: далі обов’язково пощастить.

Від самого початку робота кипіла повним ходом, майже всі столики були зайняті, а ми, офіціанти, як мурахи, снували між ними з ввічливою усмішкою, приймаючи замовлення. Так минала година за годиною, швидкоплинно змінюючи одну заможну людину іншою.

З кожним клієнтом день ставав усе гіршим.

У ресторані бронювання столиків було розписане на пів року наперед, тому гості не соромилися висловлювати своє невдоволення нам, простим працівникам.

Найцікавіше, що претензії мали дуже схожий характер: більшості не подобався столик або місце, де їх розмістили; інші скаржилися на відсутні позиції в меню; ще декому не подобалося обслуговування.