9. Закохатися на весіллі

Третій рівень довелося проходитити в готельному комплексі, який орендував дід Кіндрат. Доки гості пригощалися закусками у холі, очікуючи основного застілля, у молодят була святкова фотосесія в готельному парку і спеціально декорованому для таких цілей номері.

Сніг розтанув, дерева стояли голі, тож все, що знайшлося привабливе у парку, — ковані металеві лавочки і ліхтарі, розпорошені між сухих стовбурів, а ще альтанка і кілька блакитних ялин, які додавали трохи кольору фотографіям.

— А тепер обійміть дружину ззаду, покладіть руки на її талію і пригорніть до своїх грудей, — командувала фотографиня.

Ярема слухняно став, де сказали, і легко потягнув Меланію до себе. Спіймав її сконфужений погляд і безтурботно усміхнувся, щоб підбадьорити. Якщо вже вона почувається невпевнено, то хоча б йому треба триматися.

Вона здавалася тоненькою, делікатною у його обіймах, навіть попри масивну шубку. Від її волосся приємно пахло квітами, а від шкіри — хвоєю. За вказівкою фотографині він ткнувся носом в шию Меланки і не втримався, вдихнув на повні груди її запах. Помітив сироти, що виступили на шкірі від легкого торкання.

Все-таки поцілунки не були найінтимнішим з того, що мало відбутися з ними двома за цей день. Фотосесія, наприклад, виявилася більшим викликом.

— А тепер, Яремо, потягніться до її вушка і щось шепочіть. А ви, Меланіє, усміхайтесь.

Він зробив, як наказано, не без жалю — не хотілося покидати затишне гніздечко на спокусливій шийці.

— Дозволю потім Артему домалювати мені ріжки на отриманих фото. Думаєш, допоможе, щоб він мене не прибив, коли оце побачить? — прошепотів.

Меланія, яка приготувалась імітувати щасливу усмішку, розсміялась. Її заливистий сміх рознісся парком і сполохав горобців, що примостилися на ялинках позаду.

— Краще дам йому спалити альбом, це буде дієвіше.

— Ні, альбом ні. На фото ж і ти будеш, гарна така, навіщо палити?

Гарна така.

Якось мимоволі Меланія повернула голову і зазирнула йому у вічі на цих словах. На кілька коротких секунд її подих перехопило.

Надто дражливо. Надто близько. Не можна так.

І він — гарний. Надто.

Вона відскочила як ошпарена, повернулася до фотографині.

— Може, підемо вже всередину? Я трохи змерзла.

Готельна фотозона була звичайним двомісним номером, оформленим спеціально для святкових фотосесій. Ліжко було обсипане пелюстками троянд, на столику чекали келихи й ігристе вино, вікна виходили на парк. Крім цього в номері був електричний камін, зроблений максимально схожим на справжній, в якому горять дрова. Поруч стояло масивне крісло, у яке фотографка змусила опуститися Ярему.

— А ви сідайте йому на коліна. І притуліться чолом до чола… — сказала нареченій.

Меланія вкотре за останню годину подивилася на свого чоловіка так, наче чимось провинилася. Почувалась не у своїй тарілці, їй здавалося, наче вона його змушує до цієї вистави. Бо ж причина у ній. Це все робиться задля неї і дідуся. Ця думка дратувала до свербежу, наче шкірний паразит.

— А тепер підборіддя і губи трішки вперед, наче хочете поцілувати коханого, — пролунала нова інструкція.

Меланія боялася зазирнути Яремі у вічі — знову занадто близько був. Відхилила своє чоло від його і від нервів облизала губи.

— Та це катування якесь, — пробурмотів він, ялозячи на стільці.

Вона завмерла, глянула на нього поглядом, у якому от-от забринять сльози.

— Так неприємно? — шепнула на видиху. — Вибач.

— Що? Боже, ні… — Ярема заціпенів і погладив її спину, де, за віказівкою, тримав руку. — Я не те мав на увазі. Навпаки. Занадто приємно.

Її щоки вкрив густий рум’янець. Щастя, що фотографка не звертала уваги на їхні перешіптування і просто сказала вставати, йти до вікна.

Вони фотографувалися в різних позах у всіх кутках номера, доки не почули задоволене:

— На цьому поки що все. Напевно, вам час до гостей.  

— Так, дякуємо!

Обоє зітхнули з полегшенням.

Йдучи довгими коридорами до бенкетного залу, вони вперше за день залишилися наодинці — без гостей, водія чи фотографки. Можна було не шепотіти.

— Третій рівень пройшли, — підсумував Ярема. — Цікаво, буде нам за це якийсь приз?

— Сподіваюся, нам дадуть поїсти.

— Це було б чудово.

— Але перед тим доведеться прийняти вітання від гостей і затанцювати перший танець.

— О, то спочатку даватимуть гроші. Теж непогано.

Меланія вкотре за день не змогла втриматись. Прикрила долонею губи, з яких виривалися смішинки, і подумала, що давно стільки безтурботно не сміялась.

Останні місяці, відколи діагностували хворобу дідуся, були взагалі невеселими. Вона всміхалася, щоб підбадьорити його, всміхалася серед друзів і колег, щоб не засмучувати їх своєю кислістю, усміхалася до Артема, бо не хотіла, щоб жалів і переймався про неї. І дуже-дуже рідко всміхалася, бо кумедно. До цього дня.

Вони спустилися на перший поверх прямісінько в розпростерті обійми організаторки.

— Проходьте туди, в кінець зали, до весільної арки, зараз вас вітатимуть гості, — почули чергову команду.

Біля арки стояв стіл з велетенським білим кошиком і кількома вазами для квітів. Молодята виструнчилися поруч, спостерігаючи, як від дверей до них формується черга з гостей. Приблизно семи десятків гостей!

Меланія і Ярема переглянулися, але єдиним коментарем, який зірвався з вуст обох, було синхронне:

— Ох.

От тобі й скромне фіктивне весілля.

Першим у черзі стояв дід Кіндрат під руку з Марією Федорівною. Жінка, як завжди, скромно мовчала, а дід прочистив горло і заговорив:

— Вітаю вас, любі мої, з цим щасливим днем. Ви тепер вдвох, то нехай від сьогодні всі ваші радості більшають вдвічі, а печалі вдвічі маліють. Будьте щасливі і бережіть одне одного від тривог, бід і хворіб, любіть одне одного так сильно, як тільки зможе серце, — він усміхнувся до внучки, глянув на зятя, а тоді віддав Меланії букет білих троянд і поклав у кошик грубенький конверт розміру А5. — Там для вас особливий подарунок, невеликий сюрприз, без якого молодятам точно не обійтися. Маю надію, вам сподобається.