7. Родина

Вона не грала, а мучила скрипку. З-під смичка вистрибували розтривожені ноти, і ніжна “Мелодія” Мирослава Скорика нагадувала звук, з яким потяг тарабанить по рейках.

— Одружитися з тобою не можу, — у голові прокрутилася фраза, яка досі дратувала, хоч минув майже тиждень.

— Чому? — спитала вона тоді.

— Я не можу дурити тяжкохвору людину. Твій дід покладає великі надії на цей шлюб. Нечесно йому брехати. Поговори з ним щиро, розкажи про Артема і про те, чому ви не можете зараз одружитися. Дід зрозуміє, — Ярема подивився в бік будинку і вловив поглядом силует у вікні другого поверху. — Він дивиться на нас з вікна.

Меланії від розпачу хотілося тупнути ногою, наче маленька дитина. Як вона після цієї вистави зі знайомством за обідом візьме й розкаже правду? Чим обернеться для діда її брехня і розчарування? Ні, дороги назад немає.

Ярема сумно дивився на неї, а вона замість відповіді подалась вперед, до нього. Шепнула:

— Вибач, — і пригорнулася, обхопила його стан руками, притулила голову до широких грудей.

Позаду у вікнах будинку дід задоволено закивав. Ярема замружився, проклинаючи подумки затію, на яку підписався. Але взяв і обійняв у відповідь. Меланія зіграла нечесно — його чоловічому єству було важко встояти перед обіймами вродливої дівчини, а пробуджена совість не могла відіпхнути онучку на очах тяжкохворого діда.

— Чорт з ним. Одружуватися, то одружуватися. Але тоді наступної суботи доведеться поїхати до моїх батьків.

…І ось тепер вона терзала скрипку, думаючи про завтрашню поїздку. У всій цій ситуації пригнічувало вже не тільки Яремине небажання продовжувати, а й власні сумніви. Що коли він не зможе, передумає в останній момент? Що коли не зможе вона сказати “так” малознайомому хлопцю, бо в серці інший?

Артем.

Останніми днями він ходив похмурим, як дощове небо. Меланії залишалося лише здогадуватися, що він відчуває, адже думками не ділився, ховав усе глибоко в собі, натягнуто усміхався і вдавав веселість. А це ж лише початок. Як він переживе її весілля?  

— Гей, що з тобою? Чого мучиш інструмент?

У двері зазирнула подруга Меланії — та сама Ліна, завдяки якій вони з Артемом познайомились. Вона звела свої нафарбовані чорні брови і мовчазно кліпала, чекаючи на пояснення.

— Будеш моєю дружкою? — без зайвих ліричних відступів запитала Меланія.

— Що? Ви з Артемом одружуєтесь?

— Не з Артемом. З Яремою.

Подруга витріщалась і мовчала, доки не озвучила:

— Ходімо нарешті пообідаємо і викличеш мені пояснювальну бригаду.

Меланія дала спокій своїй скрипці, і за десять хвилин вони виходили з залу, в якому тренувалися. Хай як не було настрою, але довелося пояснити подрузі, що й до чого. А потім довелося вислухати її здивований речитатив:

— Та ти збожеволіла, Мел? Хто заради такого одружується? Ще й невідомо з ким… Це ж особливий день для тебе мав би бути. З коханим під руку… Перший танець і все таке!

— Пізніше у нас з Артемом буде особливий день. А це просто для дідуся.

— Без коментарів. Я дружкою, звичайно, буду, але… По-моєму, це ідіотська ідея, вибач.

Друзі на те й потрібні, щоб казати щиро, тому Меланія не образилась. Вони йшли обідати в кафе неподалік, де готувати винятково здорову їжу, на якій Ліна була помішана.

— А сукню ти вже обрала? — спохопилася вона на півдорозі.

Меланія різко підняла голову, наче пробудилася від якихось своїх думок.

— Сукню? Ні, я навіть не думала про це. Куплю яку-небудь, це не так важливо. Тут десь поруч, здається, був весільний салон…

В кінці вулиці величезною вітриною манив до себе дорогий бутик весільних суконь. В повен зріст і в різних позах вздовж вікон стояли шість манекенів, одягнених у найновіші моделі.

Меланія пройшла вздовж вітрини туди-сюди і врешті зупинилась навпроти другої сукні. Білосніжна, з довгими мереживними рукавами і в міру відвертим декольте сукня А-силуету здавалася достатньо скромною для фіктивного весілля і достатньо показною для весілля скрипальки національного оркестру.

— Оця підійде.

— Може зайдемо всередину, подивимось інші, приміряєш кілька варіантів? — запропонувала Ліна.

— Не треба ніяких примірок, візьму цю.

Консультанткам весільного салону вперше трапилась наречена, яка згребла першу-ліпшу сукню з вітрини без примірки, швидко приміряла перші-ліпші туфельки, швидко розплатилася і пішла обідати.

Подруга буркотіла над вухом:

— У тебе, звичайно, модельна зовнішність, і на твої сто сімдесят два сантиметри плюс підбори навряд чи сукня буде задовгою, але знаєш, наречені зазвичай роблять примірку, підганяють по фігурі, щоб сиділо ідеально!

— Я подам заяву на розлучення наступного ж дня, тому байдуже, в якій сукні переживу один вечір.

Меланія не хотіла слухати доводи подруги. Її й без того мучила совість за сукню, яку купує не для весілля з Артемом.

Тому йому вона й не сказала ні словечка про це. Перед сном по телефону базікала з ним про все на світі, лише не про своє майбутнє фіктивне весілля.

Зате сказала Яремі. Зранку, щойно він приїхав по неї, сіла в авто і сказала.

— Я вчора купила сукню.

Він завів двигун, кивнув.

— І я вчора купив костюм. Чорний. На випадок, якщо доведеться одягати ще й на похо…

Дурний жарт. Йому рідко вдавалося припнути язика, коли хвилювався. Особливо, коли віз знайомити наречену з батьками.

Меланія повернула голову, подивилася на нього повними сліз очима.

— Вибач. Меланко, вибач. Я не хотів.

— Поїхали вже, — хлюпнула носом і відвернулась.

Вони мовчали всі дві з половиною години дороги до Бердичева. Ярема хотів розповісти щось про місто чи сім'ю, але подивився на свою похмуру наречену і передумав. Іноді мовчання — чудовий спосіб не спровокувати конфлікт.

Можливо, варто було попередити Меланію про те, де він виріс. Раптом скрипальку національного оркестру і онучку власника консервного заводу шокує не найсвіжішого вигляду “чешка” неподалік вокзалу? Ярема гмикнув сам до себе і, паркуючись, сказав: