6. Чорний шоколад, білі квіти

— Як ти, золотце? 

Артем з усмішкою дивився на золотоволосого хлопчика на екрані і думав про те, як же скучив. Швидше б Зіна вже привезла Сашка. Скільки можна сидіти в тій Німеччині? З одного боку, він розумів, що так безпечніше, що війна з усіма її повітряними тривогами і ракетними обстрілами — не оптимальний простір для дитини. З іншого боку, у Києві поруч він.

Вони з Зіною роз'їхалися за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, але Артем навідував сина мало не щодня. А потім, коли все почалося, Зіна зібрала речі і поїхала з Сашком до якоїсь своєї далекої тітки у Гамбург.

Артем довго не наважувався заводити розмову про офіційне розлучення, збирався дочекатися, що вона повернеться. Але вісім місяців тому терпіння лопнуло. От тоді й почався головний біль…

— Все добре! Ми скоро приїдемо додому! Ти поведеш мене в зоопарк? — заторохкотів Сашко. — І в тир!

— Усюди поведу, тільки приїдьте. Дуже тебе чекаю!

Він ніколи, ніколи з того самого дня, як узяв півторарічне маля на ручки, не сприймав це маля як чужу дитину. Сашко — його син, і крапка. Усі навколо можуть вважати його, Артема, диваком і дурнем, який хоче виховувати і опікати дитину колишньої дружини, дитину, з якою він не пов'язаний кровними узами, дитину, в якої по світу десь ходить непутьовий рідний батько, але нехай собі вважають. Йому байдуже.

— Я скучив, — хлюпнув носом Сашко, але наступної миті розсміявся, коли почув, які грандіозні плани має тато на спільну відпустку.

Вони поговорили ще трохи, і Зіна покликала сина обідати. А Артем ще довго дивився на темний екран. Серце ще довго тужливо нило.

— Чому не зайшов, а сидиш тут? — в салон авто з грудневого холоду застрибнув Ярема.

Артем стояв на парковці під його будинком, хоча могли б поговорити в квартирі.

— Не маю часу, на Лук'янівський ринок їду, там у магазині одразу два холодильники згоріли, треба швидко розібратися.

— О, якщо не буде куди подіти м'ясо, привозь мені! Мій холодильник досі порожній.

— У твій не поміститься.

— Шкода. От коли ти тільки відкривав свій перший м'ясний магазин…

Ярема ностальгійно закотив очі, пригадуючи ті часи, коли він сам ще був студентом магістратури, а Артем уже починав гендлювати. Вони тоді разом винаймали квартиру і підсміювалися, що завдяки Артемовому бізнесу у них завжди свіже м'ясо, а завдяки першим ІТ-проєктам Яреми є за що купити щось, окрім м'яса. Бізнес в ті часи йшов не завжди вдало, але Артем не здався і тепер мав магазини на всіх великих ринках Києва.

— Ярку, — раптом перебив він друга. Став серйозним-серйозним. — Ти пам'ятаєш, що ми пообіцяли один одному в четвертому класі?

— Після того, як почубилися через косички Віки Рожко? Обіцяли, що спочатку дружба, потім дівчата. Я пам'ятаю, Темку, пам'ятаю.

Вони назвали одне одного своїми дитячими звертанням і цим наче воскресили спогади.

— А от я забуду. Не дай Бог, зачепиш мою Мел… Забуду.

В Артемових темно-карих очах світлими вогниками видавала себе рішучість. Ярема кивнув, подивився в лице тій рішучості, тихо запевнив:

— Я не подивлюся в її бік. Вона твоя, і я це не поставлю під сумнів. Не переймайся. 

Вони обмінялися кивками в знак підтвердження своїх слів, а тоді Артем відстебнувся і потягнувся на заднє сидіння, взяв велику подарункову упаковку.

— Тримай.

— Це що?

— Справжня медовуха. Сет з трьох пляшок. Не знаю, чи дід Мел зараз п'є, коли лікується, але оцінить точно. Він любить все традиційне українське.

— Дякую, друже. А для Меланії що взяти?

— Чорний шоколад і білі квіти.

— Буде виконано.

— Тебе підкинути?

— Ні, поїду на своїй, — Ярема всміхнувся. Вже хотів виходити, але затримався, плеснув Артема по плечу і додав: — Усе буде добре. Ми швидко переживемо це весілля. Спробую вмовити діда, щоб він нічого глобального не організовував. Може, обійдемося скромною весільною вечерею.

— Ой, не втішай мене, йди вже, — Артем штурхнув друга в плече навзаєм і шепнув: — Ні пуху.

— К чорту.

Ярема вибіг з пляшкою на морозне зимове повітря і підтюпцем подався на підземну парковку по своє авто. За годину мусив бути в Меланії, а ще треба було знайти чорний шоколад і білі квіти, тож виїхав вже.

На щастя, дорогою йому трапився магазин солодощів, у якому був шоколад різних кольорів і ґатунків. Він вибрав коробку цукерок з чорного шоколаду без цукру, а тоді поїхав на пошуки білих квітів. Такі знайшлися в кіоску поруч зі станцією метро. Мила флористка Люба скомпонувала для нього букет з білих троянд і гілочок ялини. Букет виявився гарним, а от флористка, на жаль, заміжньою. Цей, другий, факт засмутив його навіть більше, ніж те, що скоро доведеться одружитися. Все-таки, мабуть, треба знайти дівчину, щоб від нудьги не почати задивлятися на ту, на кого не можна.

Ярема подзвонив у двері дому Меланії хвилина-в-хвилину, рівно в той час, на який його кликали.

— Привіт, — відчинила вона двері так швидко, наче прямо за ними чекала. — Проходь.

Перше, що вловив Яремин нюх, — запах печеного м'яса, який тонким шлейфом тягнувся з кухні. Слух зачепився за скрип дерев'яної підлоги під ногами, коли він переступив поріг. А от зір… Зір сфокусувався на дівчині з усмішкою, як у чарівниці чи мавки. Ніжною, манливою такою усмішкою.

Меланія… Тобто, Меланка, його наречена, стояла у світло-блакитній сукні з дрібною білою вишивкою. Її плечима легко спускалися світлі підкручені локони, а чисті, як заповідні озера, очі були підкреслені тонкими лініями підводки і густо нафарбованими тушшю віями. Гарно.

— Ти красуня, — констатував Ярема, не зізнаючись собі відверто — сказав, бо так треба, чи тому, що просто захотілося.

Він стояв з медовухою і цукерками під пахвою й букетом в руці, вже збирався віддати Меланії подарунки, вона навіть потягнулася по них, але відволік скрип дерев’яних сходів. З другого поверху повільно спускався кволий худорлявий дідусь у супроводі жінки з коротким вишнево-каштановим волоссям, молодшої на добрих два десятки років. На худих плечах діда обвисала вишиванка, вишита білим по білому, а на жінці була вишита червоними маками сукня.