5. Операція “Шлюб на добу”, або Вінчані снігом

Тверезі рішення краще приймати зранку.

Зранку Меланія подумала і вирішила, що затія з одруженням геть дурна. Треба зателефонувати Артему, написати Яремі і відмовитись, скасувати план, який вчора за вечерею жартома назвали операцією “Шлюб на добу”. От є послуга шлюб за добу, коли наречені пишуть заяву за добу до розписки, а в них буде навпаки, шлюб на добу — вже наступного дня напишуть заяву на розлучення. А далі, за задумом, у Яреми трапиться термінове відрядження куди-небудь далеко (а насправді у свою нову орендовану квартиру), а Меланія залишиться з дідусем. Всі щасливі, всі задоволені.

Але так не буде. Зранку вона подумала й вирішила: не буде. Брехати найріднішій людині — підло.

А потім дідусь зійшов до сніданку. Сам вперше за кілька тижнів зійшов до сніданку! У бордовому светрі, який йому подарувала вона. Спираючись однією рукою на ціпок, а іншою на Марію Федорівну.

— Має отець Юрій заїхати, — пояснив, важко всідаючись на чолі столу. — Поговорю з ним про вінчання.

Отець Юрій був майже членом сім'ї — сином дідусевого приятеля, дружба з яким вела в далекі шістдесяті і маленький, нікому не відомий вокально-інструментальний ансамбль.

Язик Меланії приріс до піднебіння.

Ні, вона не може. Не може розповісти. А що коли підготовка до весілля продовжить дідусю життя на години, дні чи тижні? Він он який натхненний!..

— Дякую, дідусю! А щодо розписки у РАЦСі…

— О, за це теж не турбуйся! Марійка вже допомогла мені знайти агенцію, яка все організовує. Сьогодні ж зателефоную!

Кіндрат схвально кивнув і подивився на свою кухарку. Чи то пак, дружину. Меланія не могла звикнути до того, що ця жінка — формально частина їхньої сім'ї, і край.

На долю секунди завжди стриманим обличчям Марії Федорівни мелькнула усмішка, але так швидко зникла, наче й не було.

— То коли ти познайомиш мене з нареченим? — допитувався дідусь. — Запрошуй його до нас швидше!

Меланія прикусила губу, обережно відвела погляд від столу і вдихнула перш ніж сказати те, що стане точкою неповернення:

— Я сьогодні зустрічаюся з Яремою. Запрошу його прийти до нас на вихідних?

— Ярема? — повторив дідусь і тяжко відхилився на спинку крісла. — Ярема… Гарне ім'я. Мені здавалось, ти казала, Артем. Артем… Ярема… Дурна стареча голова.

— І я думала, що Артем, — подала голос Марія Федорівна. — Ти якось говорила по телефону, наче Артемом називала.

— Артем — найкращий друг Яреми. Може, ми про нього говорили. Або я й сама мимоволі могла обмовитись.

Вона ще ніколи в житті не почувалася так паскудно, як у ці хвилини, коли брехала найріднішій людині.

Чи має право на існування брехня задля доброї справи? Меланія вирішила триматися думки, що має. Інакше стерпіти цей фарс буде важко.

Вони з Яремою домовилися зустрітися у затишній кав'ярні в її мікрорайоні, на вулиці, де тихий приватний сектор перетікав у звичайну столичну метушню. Коли її майбутній чоловік написав зранку з проханням про зустріч, Меланія вирішила, що Артем теж прийде. Як-не-як, це затія усіх трьох. Але, на її подив, за столиком сидів лише Ярема.

— Ти сам? — вона завертіла головою, видивляючись свого хлопця.

— Сам. Хотів поговорити наодинці. Не думаю, що Артемові буде приємно це слухати.

Дивно й дико було говорити про весілля з другом хлопця при самому хлопцеві. Але ще дивніше без нього. Меланія зітхнула від прикрості ситуації. Розстебнула пальто, і Ярема в ту ж хвилину опинився поруч — допоміг зняти, підхопив його і заніс на вішак в кутку зали.

— Ти хочеш поговорити про щось, що Артемові знати не треба? — обережно спитала, коли він повернувся.

— Ні, не подумай, нам краще не мати секретів від нього, я не хочу зіпсувати ваші стосунки. Просто… Нам з тобою якось треба обговорити план дій. Підозрюю, це боляче — слухати подробиці весілля коханої дівчини з іншим, хай і фіктивного весілля.

Меланія не могла не погодитись. Хоча ще погано розуміла, що саме вони обговорюватимуть. Виручила офіціантка, яка підійшла взяти замовлення, а за п'ять хвилин принесла каву і два шматки фірмового шоколадного торта. Якийсь час розмова крутилася навколо погоди і торта, але потім обоє різко замовкли.

Павза здавалася Меланії безкінечно довгою і незручною, а чим її заповнити, вона не знала. Ярема подивився пильно, примруживши очі неймовірного блакитного кольору, трішки темніші, як у неї. Сказав першим:

— Знаєш, прямо зараз “моє вперше”. Ще ніколи не почувався так незручно з дівчиною.

— Мабуть, ти просто не одружувався раніше з дівчиною друга, — вона несміливо усміхнулась, переймаючись, чи оцінить він жарт.

Оцінив. Не стримав на вустах легкий смішок, м'яко опустив брови і кивнув.

— Так, якось не доводилося раніше. Гадаю, нам просто треба сприймати все як несерйозний квест, гру. Завдання, яке треба пройти, щоб перейти в наступний рівень.

— І який наступний рівень?

— У мене — свобода від розпитувань і наречених, яких підшуковує мама. У тебе — щасливе спокійне життя з дідусем до його… — він запнувся, зрозумівши, як жорстоко зараз прозвучало б слово “смерть”.

— До його смерті, — продовжила замість нього вона.

— Меланіє…

Ярема виструнчився на кріслі. Його рука на столі смикнулася у бажанні податися вперед, торкнутися плеча дівчини, яка прямо зараз підняла на нього вологі від сліз очі.

— Вибач. Мені шкода.

— Це ти вибач. Ти нічого поганого не сказав. Просто мені важко звикнути до думки, що його скоро не стане, — вона втерла очі, намагалася не зірватися на плач і, набравшись сил, навіть всміхнулась: — То що нам треба обговорити?

Він поставив лікті на стіл, підпер складеними одна на одну руками підборіддя, обережно сказав:

— Гадаю, нам треба краще познайомитись і скласти легенду, щоб не проколотися ні перед твоїм дідусем, ні перед моїми батьками.

— Твоїми батьками?

— Боюся, тобі доведеться познайомитися з ними до весілля. Зранку я снідав з мамою, і вона завалила мене запитаннями, на які я не знав, що відповісти.