— Ну, то як тобі кабінет?
Перед Яремою з пихатим виразом обличчя стояв Василь Вікторович, який взагалі-то мав солідні шеврони, але просив називати себе на ім’я й по-батькові, а не використовуючи посаду. Соромився абощо.
— Кабінет гарний. Але чим я тут займатимусь, поки що неясно.
— Тим, чим і досі, але ще пильніше, — стенув плечима Василь Вікторович. — Сам бачиш, в які часи живемо. Не мені тобі читати лекцію про важливість інформаційної безпеки.
Коли понад два роки тому Ярема подавав документи для стажування в одній приватній американській компанії, навіть подумати не міг, що його спеціальність стане ще актуальнішою вдома. Він міг би залишитися там, адже пропонували, але зателефонував колишній керівник з пропозицією очолити цілий відділ, і спокуса виявилася надто великою.
— Коли мені приступати до роботи?
— Ну, дивись… Тут ремонт дороблюється, закуповується обладнання. Штат ще не весь укомплектований. Коротше, до кінця місяця зробимо. А там Різдво, оці всі святі вечері… Як то кажуть, давай вже після свят. Можеш поки що відпочити, а ближче до середини січня приходь.
— Добре, хай буде так.
Вони з Василем Вікторовичем пройшлися коридором, обговорюючи нюанси нової роботи, і Ярема вже збирався прощатися, як його зупинила тверда рука на плечі.
— То що на вихідних робиш? Може, зазирнеш до нас на вечерю? Настуня буде рада тебе бачити.
От так і знав.
— Дякую за запрошення, але не можу, обіцяв до батьків поїхати. Самі розумієте, два роки не бачились.
— А, ну так, ну так. А на наступних?
— Василю Вікторовичу, у вас чудова дочка, але…
— Але?
Ярема гучно, на повні груди вдихнув. Відшивати дочку свого керівника — ще той квест, треба не перегнути з відвертістю і вміло присмачити лестощами. Або… або знайти гарне виправдавдання.
— Але я маю дівчину.
— Тю, та ти завжди маєш дівчину, а то й двох. Сьогодні маєш, завтра не маєш…
— Наречена. Я маю наречену.
І чому йому раніше не спало на думку таке геніальне виправдання, щоб раз і назавжди зупинити спроби Василя Вікторовича звести його з Настунею?! Це все Артем з його дурними ідеями, які, втім, гарно послужили головному бабію всього Бердичева і Оболонського району Києва.
— Наречену? Коли встиг? Чи вона американка?
— Ні, ми давно заручені.
Нехай тепер ВВ думає, що Ярема як зять для нього втрачений. Зрештою, одружуватися не обов’язково. Люди роками ходять зарученими. Потім розбігаються, миряться, рвуть заручини, знову сходяться…
Керівник хотів більше подробиць, але Ярема спихнув все на поспіх і розпрощався. Була вже одинядцята, і по нього під’їхав Артем.
Рієлторка підібрала чотири гарні однокімнатні квартири, але всі вони були у різних районах Києва, тож доведеться покататися.
— І жодної на Оболоні, — констатував Артем. — Ти тепер будеш головним бабієм якогось іншого району.
Ще на етапі листування з рієлторкою Ярема обрав квартири з новим ремонтом в мікрорайонах з непоганою транспортною розв’язкою. Довелося поїхати спочатку до метро Дарниця, тоді до Академмістечка і на Либідську, аж доки дорога привела їх до нового житлового комплексу біля першого тролейбусного депо.
— Дорого, але квартира — те, що треба, — констатував Ярема, зазираючи в кожні двері.
— Сорок чотири квадратні метри, індивідуальне газове опалення, вся побутова техніка, інтернет, підземний паркінг, — торохкотіла рієлторка завчено, ніби давно вивчила напам’ять всі вигоди цієї квартири.
Хилилося до вечора, і вона так квапилася завершити свій робочий день, що просіяла і мало не заплескала в долоні, почувши остаточне рішення клієнта. Власники квартири жили в цьому ж ЖК і молодого платоспроможного хлопця-програміста одобрили. Усім Ярема представлявся саме за своєю колишньою професією, яку покинув кілька років тому, пішовши на державну службу і заглибившись у речі складніші й секретніші.
— Тепер я в тебе проситимусь переночувати, — всміхнувся Артем, коли вони залишились у квартирі наодинці.
Він зазирнув у новенький холодильник, порипав дверцятами шкафчиків і задоволено зауважив, що все ціленьке. І душ новенький, а не така облуплена ванна, як у його хрущовці.
— Поїхали по мої речі? Треба було не вивантажувати їх, а залишити в твоєму багажнику.
— Угу. Пропоную дорогою заїхати по Мел. На концерт вже не встигнемо, але познайомитесь. Підкинемо тебе сюди з речима, а тоді я її відвезу додому.
Ярема погодився, і вони поїхали спочатку по валізи, а вже тоді під філармонію, де цього вечора проходила різдвяна концертна програма.
— Шкода, що не встигли послухати, — констатував Артем, видмухуючи слова зі стовпом пари на морозному повітрі.
З дверей філармонії натовпами і по кілька чоловік виходили глядачі — переважно розвеселілі люди вели натхненні бесіди про музику і свято. До хлопців долітали уривки розмов, в яких лунали прізвища композиторів, невідомі музичні терміни, назви композицій. Хоча дехто говорив і про смажену картоплю на вечерю, кляту роботу, на яку треба вставати завтра, про повітряні тривоги і війну.
— А ти квіти купив? — спохопився Ярема.
— Які квіти?
— Меланії твоїй.
— Чорт, не подумав.
На концерти до Мел Артем завжди приходив з квітами, але якось не здогалався взяти букет під двері філармонії. Друг постукав його по плечі і жартома підколов:
— На твоєму місці я зараз був би максимально галантним, якщо не хочеш, щоб вона й справді вийшла за іншого.
За розмовою вони не одразу помітили, як у дверях з’явилася висока білявка у довгій конопляній шубі і з чудернацькою шапкою у стилі “ДахиБрахи”. Вона роззирнулась і, помітивши свого хлопця, швидким рівним кроком попрямувала до нього.
— Ось вона, — засяяв Артем і помахав своїй дівчині. — Красуня, правда?
Ярема поглянув на нього скоса, і той погляд наче говорив: “Треба ж, це діагноз”.
— Красуня, яких повно, — шепнув, оглядаючи дівчину.