2. Виручити друга

Ярема прискіпливо оглядав вечірні київські вулиці з вікна Артемового авто.

— Наче нічого й не змінилося, — констатував, підтиснувши губу.

— Це просто вже відремонтували. Он той будинок, наприклад, був пошкоджений. Ракета влетіла прямо в верхні поверхи, — Артем кивнув на багатоповерхівку, повз яку проїжджали, і змінив тему на оптимістичнішу: — Розказуй краще, як ти? Чого повернувся? Я думав, ти залишишся там.

— Щоб мене за шкірку в Україну притягнули? На два роки тільки ж відлучався. Я тепер маю новий відділ очолити в новому місці.

— І що робитимеш?

Ярема розвів руками і мотнув головою.

— Демонструватиму, чого навчився в США. Більше сказати не можу.

Артем лише приблизно знав, чим останніми роками займався його друг — йшлося про захист інформації, кібербезпеку і щось таке. За три місяці до повномасштабного вторгнення Ярема поїхав на навчання і стажування, й ось за два роки повернувся, щоб зайняти нову посаду.

— Але можу розповісти, чого мене навчила моя остання американська дівчина. Слухай, у неї були такі…

— Годі-годі, не треба подробиць! — Артем скривився. — Остання? А скільки в тебе їх було за два роки?

— Хіба я рахував? — Ярема знизав плечима і усміхнувся з ямочками на щоках, які заворожували кожну представницю протилежної статі, що з'являлась на його шляху.

Артем закотив очі під лоба, але врешті теж усміхнувся, тільки поблажливо, а не бешкетно.

— Може, повечеряємо, а тоді до мене? Отам непогане бистро відкрилося.

Друг погодився, і за дві хвилини вони вже заходили в недорогий ресторан самообслуговування. Людей майже не було, тож швидко обрали їжу і влаштувалися з повними тацями за дальнім столиком.

— То що там з твоїм розлученням? — спитав Ярема між сьорбанням запашного бульйону.

— Ой, не питай. Знав би ти, як мені все в печінках сидить!

— Мені нагадати, як шість років тому я попереджав тебе не одружуватися?

— Мовчи.

— Гаразд, мовчу.

Вони перехрестили довгі багатозначні погляди і одночасно зітхнули. У хорошого, роботящого хлопця Артема була відповідальність, яку він не міг скинути з плечей, а його харизматичний, привабливий друг-розумник бачив лише проблеми, які добровільно не слід навантажувати на себе.

Щоб не ятрити душу болючою темою, Артем заговорив про інше:

— Я думав, ти додому в Бердичів спочатку поїдеш, до батьків зазирнеш, своє авто забереш у них.

— Я поїхав би, але там Оля. Боюся, заявлюсь додому, а там вже наше сватання.

— Оля?.. Чекай, це та дочка подруги твоєї мами, яку ти спокусив, а одружуватися не хочеш?

— Це ще питання, хто кого спокусив… — на цих словах Ярема мало не поперхнувся супом. Прочистив горло і спокійніше пояснив: — Вона мене весь цей час чекала, прикинь? Я сімсот разів повторив, що нічого у нас не склеїться, а вона там вже мало не до весілля готується!..

— То, може, це доля? — Артем жартівливо заграв бровами, знаючи, що провокує друга на праведний гнів.

— Ой, іди ти. Зелена вона ще, їй лише двадцять.

— То не вона зелена, а ти застарий — тридцятка на носі.

— Но-но, не перебільшуй. Мені тридцять — наступного року!

— Але наступний рік — за місяць. А день народження у тебе в лютому, — Артем сперся на спинку крісла і по-філософськи повільно закивав. 

— Умієш ти підтримати, друже!.. Якщо серйозно, в Олі класні передні габарити, але я не придурок, щоб з габаритами одружуватися. На цьому всі її принади й завершуються.

— А з чим зазвичай одружуються? Які принади треба?

— Це ти мені скажи, ти в нас одружений чоловік.

Артем зітхнув і повернувся до своєї котлети по-київськи, яка сумно вистигала на тарілці.

— Ну, я… Я з габаритами й одружився.

— От. А тепер маєш геморой. Тому я пас. Якщо колись і засуну голову в цю петлю, то лише з дівчиною, вартою того.

— То якою має бути дівчина, щоб головний бабій всього Бердичева і Оболонського району Києва одружився з нею?

— У мене невеликі вимоги. Достатньо, щоб мала клепку в голові. Немає гіршого, ніж приректи себе на життя з дурною жінкою.

Ярема досьорбав бульйон, і останній брязьк ложкою по тарілці збігся з розумним висновком. Його друг про щось замислився. Буравив поглядом свою котлету, доки не промовив тихо:

— А я знову одружуся. Щойно отримаю розлучення.

— З ким? З цією твоєю скрипалькою? — здивувався Ярема. — Чого такий поспіх? Ви ж не так давно разом.

— У неї дідусь присмерті. Вона мріє, щоб він був на її весіллі.

— Серйозно?! І це причина одружуватися?

— Не це, — Артем повів головою. Знав, що друг не зрозуміє, але додав: — Вона не така, як інші. Наче й балувана дідусева внучка, але така… добра. І проста. З нею легко, наче наодинці з собою. У неї очі на мокрому місці через кожну дурничку, а за хвилину — усмішка. А ще… гарна. Дуже. І ніжна.

— О-о… Одне слово, ти втріскався!

Артем навіть не спробував заперечити, хоч слово “втріскався” дуже приблизно характеризувало його почуття. Точніше було б сказати — пропав з головою.

— А в ліжку вона як, гаряченька? — Ярема спитав навмисне, щоб піддражнити.

Темно-сірі очі навпроти метнули іскри, викликавши у нього лише смішок. Щоправда, потім потеплішали і усміхнулися зморшками в кутиках.

— Не повіриш, але не знаю. У нас досі не було сексу.

— Та ну?!

— Так. Мел одразу мене попередила, що не буде “одною з тих дуреп, яка дозволяє одруженому чоловіку морочити їй голову”. Тому спочатку я показую їй свідоцтво про розлучення, тоді ми переходимо на новий рівень.

Ярема розсміявся, відхилившись на спинку крісла.

— Це ж треба. А вона молодець!.. Виходить, у вас як в одинадцятикласників — кіно, поцілуночки, тримання за ручку — й на тому все?

— Ну, знаєш, краще вже так, ніж переспати, а потім боятися, що тебе силою на собі одружать, — Артем не зміг не вколоти, знову повертаючись до теми Олі. — До речі, ти ж можеш сказати, що маєш іншу дівчину, страшно закоханий, й на тому все.