1. Пропозиція

У напівпорожній кав'ярні пахло фірмовим вишневим пирогом. Завірюха, що починалася за вікном, загнала всередину кількох відвідувачів. Рипнули двері, дзенькнула музика вітру.

— Ти міг би одружитися зі мною?

Пальці Меланії до побіління стислися на білій чашці, у якій парував чай. Вона не підняла очей, лише нервово прикусила губу.

Артем своєю кавою захлинувся.

— Одружитися? — перепитав, відкашлявшись. — Це трохи… Ти серйозно?

— Ми разом уже пів року, і ти казав…

— Мел, ти ж знаєш, я хоч завтра готовий. Але суди досі тягнуться, я не знаю, скільки вони ще протривають і коли Зіна остаточно позбавить мене від себе.

У відповідь — гучне, показове зітхання.

Іноді їй здавалося, що їхні стосунки стоять на місці, як вода у закритій водоймі. Їхні стосунки були озером, а не річкою, не пливли, не рухались у хоч якомусь напрямку. Це починало вселяти безнадію.

Хай які сильні почуття, вони не завжди витримують статичне положення.

Чи, може, це вона перебільшує? Адже пів року — не бозна-який термін. Дехто зустрічається роками, перш ніж зробити наступний крок.

— Я вчора телефонував їй. Обіцяла, що з'явиться на суд у січні, — Артем повернув свою дівчину до суті розмови. — Ти знаєш, як я чекаю, щоб стати повністю вільним для тебе.

Він скуйовдив долонею густе темне волосся, яке вже здалося б підстригти, і важко видихнув. Знав: Меланія не вірить йому до кінця. Та єдиний спосіб переконати її у серйозності його намірів — розірвати нарешті цей довбаний шлюб, який вже два роки існує лише на папері.

Зрештою, як сказав би Ярема з цього приводу, “стосункам потрібні поступальні нанизувальні рухи” (що з нього, бабія, візьмеш?). Самому Артемові хотілося б рухатися в бік довіри і близькості, а поки що не виходило через нерозв'язану проблему на ім'я Зіна.

— Ми знову їздили до лікаря, — продовжила Меланія трохи роздратовано. І раптом хлюпнула носом: — Дідусеві дають… місяць-два. Максимум.

— Мені шкода.

— Я обіцяла йому. Розумієш? Обіцяла ще в дитинстві, що затанцюю з ним на своєму весіллі під “Білу акацію”. Це їхній з бабусею улюблений романс… Бабуся… вона не дожила до весілля моїх батьків три місяці. Вони не затанцювали. А я йому обіцяла! Розумієш?

Він дивився на її схлипи і шкодував, що не розуміє. Меланія, як і всі творчі люди, брала близько до серця не лише проблеми життя і смерті, а й питання невиконаних обіцянок. Але через цю обіцянку, яку вона не виконає перед дідусем, винним почувався він.

— Це була моя найбільша мрія — щоб він вів мене до вінця, як у фільмах показують, знаєш? Байдуже, що у нашій церкві такої традиції нема. Хоча б до церкви вів! Хоча б просто сидів за кілька метрів і бачив моє вінчання. Чи розписку. Просто щоб був поруч. Розумієш?

Вона здійняла на свого хлопця чисті блакитні очі, в яких за слізьми зіниці ледь-ледь проблискували. Артем не встиг щось сказати, бо додала:

— Дідусь теж про це мріяв завжди. Мріяв побачити, як я виходжу заміж... Ти ж знаєш, у мене, крім нього, нікого немає. І в нього, крім мене, — нікого. Ми лише вдвох на цілій планеті. Він повинен відійти у кращий світ спокійно, знаючи, що я не сама, що впораюся зі всім, що є хтось, на кого зможу опертися.

— Але ж у тебе є я.

— Але ж ти не мій! У тебе дружина і дитина!

Артем заплющив очі, похитав головою.

— Мел, послухай мене…

Він спробував взяти її за руку, але спіймав пальцями пустоту. Меланія забрала руки зі столу, втерла мокрі очі і щоки. Коли подивилася на свого хлопця, в її очах більше не було сліз, лише рішучість.

— Я тебе багато слухала. Тому, знаєш що, годі морочити мені голову, — вона глибоко вдихнула і різко підвелася. — Я вийду заміж до того, як дідусь мене залишить. Не за тебе, то за когось іншого. Хай би що.

Від почутого Артем відмер не одразу. Дивився, як вона підхоплює і накидає на плечі пальто, як біжить геть між столиків. Лише коли їй до виходу з кав'ярні залишалося кілька метрів, він оговтався, кинувся вслід.

— Чекай, — догнав і схопив її за рукав. Поклав руки на плечі й розвернув до себе. — Мел, що ти таке говориш? Ти ж не серйозно?

— Я серйозно! — вона високо здійняла свій впертий гострий носик.

Це був жест рішучості. Його м'яка, творча, ніжна дівчинка Мел вміла бути впертою і непоступливою, коли річ стосувалася справи принципу.

— Тоді ми щось вигадаємо. Чуєш? Я обіцяю тобі, вигадаємо.

— Що ми можемо вигадати?

— Не знаю… Наприклад, відсвяткуємо весілля наперед! — його раптом осінила геніальна ідея. Недаремно кажуть, що у стресових ситуаціях мозок працює з подвійною силою. — Зробимо невелике світське весілля з обітницями і застіллям, знайдемо ведучого, який гарно все проведе. А щойно я отримаю розлучення, підемо до РАЦСу і оформимо все офіційно.

Меланія дивилася на нього не кліпаючи. І раптом тихо видихнула.

— Ти справді на таке готовий?

— Звісно.

— Тоді я… Я… — знову хлюпнула носом. — Вибач. Я ж не хочу тебе змушувати одружуватися зі мною, просто…

— Ти не змушуєш. Я сам хочу. Я все розумію, чесно.

Артем притулив її до своїх грудей, обійняв і усміхнувся як людина, яка щойно мало не втратила найцінніше, але пощастило, пронесло.

Вони стояли б так довго, якби не затуляли проходу відвідувачам. Тож довелося посунутися, і Меланія, пожвавішавши, з тихою усмішкою сказала:

— Тоді я прямо сьогодні скажу дідусю, що виходжу заміж. А на днях нарешті познайомлю тебе з ним. Гаразд?

— Звісно. Гаразд.

Вона цьомнула Артема у щоку і тихо спитала, солодким диханням дражнячи його потріскані губи:

— Завтра прийдеш на мій концерт?

Він ляснув себе по чолу і винувато підтис губи.

— Точно, це ж завтра… Вибач, я постараюсь, але не впевнений. Я ж казав? Сьогодні ще маю зустріти Ярему на вокзалі, він повертається нарешті зі свого американського стажування. Просить зупинитися в мене на ніч, а завтра допомогти з переїздом — він домовився з рієлтором подивитися кілька квартир за день, щоб одразу вселитися в якусь. Мабуть, весь день мотатимемось.