Епілог.

 Через рік
Київ прокидався повільно й сонячно.
Настя стояла на балконі, загорнута в тонкий светр Максима, з чашкою кави в руках. Унизу шуміло місто — трамваї, машини, сміх, життя. Її життя. Не втеча. Не компроміс. Вибір.
За цей рік вона навчилась жити без постійного страху, що щастя — тимчасове.
— Ти знову вкрала мій одяг, — сонно пробурмотів Максим, виходячи на балкон.
Він був у простій футболці, з розпатланим волоссям і тією самою усмішкою, яка тепер належала лише їй. Не публіці. Не вечіркам. Їй.
— Я беру в оренду, — усміхнулась Настя. — Як і тебе колись.
— Але тепер без контракту, — він обійняв її ззаду, поклавши підборіддя їй на плече. — І без строку дії.
Вона прикрила очі.
Рік тому вона боялася цього моменту. Боялася, що коли папір зникне — зникне й він. Але Максим залишився. Справжній. Іноді впертий. Іноді ревнивий. Але чесний.
— Пам’ятаєш, як ти не могла повірити, що я сам приготую сніданок? — засміявся він.
— Пам’ятаю, як ти спалив омлет і мало не підпалив кухню.
— Зате зараз я майже шеф, — гордо відповів він. — І навіть знаю, як правильно варити твою каву.
Настя повернулась до нього.
— А я пам’ятаю, як боялась залишитись.
— А я — як боявся, що ти підеш, — тихо сказав він.
Вони дивились одне на одного без поспіху. Без ролей. Без гри.
— Я сьогодні захищаю диплом, — сказала вона.
— Я знаю. Я вже тричі перевірив, чи в машині є квіти.
— Макс…
— Що?
— Дякую, що не змушував. Не тиснув. Не купував мою любов.
Він узяв її руки.
— Я зрозумів, що справжнє кохання не купують. Його або обирають — або ні.
Вона усміхнулась.
За годину вони їхали містом. Київ був яскравий, живий, рідний. Коледж, який колись здавався недосяжною мрією, тепер був частиною її реальності.
Після захисту Максим чекав її з букетом — не надто великим, але ідеальним. Як і все між ними тепер.
— Я пишаюся тобою, — сказав він.
— А я тобою, — відповіла вона. — Ти змінився.
— Бо знайшов причину.
Увечері вони повернулися додому. У квартиру, яка більше не була “його”. Вона була їхньою.
Максим дістав маленьку коробочку.
Настя завмерла.
— Ні, — він одразу усміхнувся. — Не так, як ти думаєш.
Він відкрив її. Усередині були два ключі.
— Це від будинку за містом. Я купив його… не як сюрприз. А як пропозицію.
Пауза.
— Я не прошу тебе нічого підписувати. Я прошу тебе… жити зі мною. Далі. Як ти захочеш.
Настя відчула, як щось тепле розливається всередині.
— Макс… — вона усміхнулась крізь сльози. — Я вже тут.
Він обійняв її.
Без контракту.
Без умов.
З рішенням.
І цього було достатньо 🔥❤️
❤️