Розділ 18

POV Насті
Цей день починався, як усі попередні — порожньо.
Кава була гіркою.
Тиша — надто гучною.
Максим уже пішов, залишивши після себе лише холодну кухню й відчуття, що я живу поруч із людиною, яку втратила, ще не попрощавшись.
Я рахувала дні до кінця контракту.
Не вголос — всередині.
Сім… шість…
Дзвінок у двері змусив мене здригнутися.
Я не чекала нікого.
На порозі стояв Артем.
Акуратний. Спокійний. З тією самою самовпевненою усмішкою, яку я тепер ненавиділа.
— Можемо поговорити? — його голос був надто м’який.
Я не запросила його зайти. Ми стояли в коридорі.
— Про що? — холодно запитала я.
— Про Максима, — він знизав плечима. — Ти ж заслуговуєш знати правду.
У мене всередині все стиснулося.
— Я вже все бачила.
— Бачила, — погодився він. — Але не все розумієш.
Він зробив крок ближче.
— Макс такий завжди, Настю. Вечірки, дівчата… Ти для нього — просто етап. Контракт. Зручність.
Його слова були як сіль на відкриту рану.
— Навіщо ти це робиш? — прошепотіла я.
— Бо я не хочу, щоб ти зламалась через нього, — Артем подивився мені прямо в очі. — І… бо ти мені подобаєшся.
Це було останньою краплею.
— Іди, — сказала я тихо. — Просто йди.
Він ще хотів щось сказати, але в цей момент двері за нашими спинами різко відчинилися.
— Не смій.
Я впізнала цей голос миттєво.
Максим.
Він стояв у дверях — напружений, з темними очима, в яких вирувало щось небезпечне. Але не п’яне. Свідоме.
— Ти вже достатньо наговорив, Артеме.
Артем повільно обернувся.
— О, герой з’явився.
— Так, — Максим зробив крок уперед. — І я більше мовчати не буду.
Я дивилась на нього, не розуміючи, що відбувається.
— Настю, — Максим повернувся до мене. Його голос тремтів, але був твердим. — Те, що ти бачила на вечірці… це було не так, як виглядало.
— Макс… — я хотіла зупинити його. Я боялась почути правду.
— Він мене підставив, — різко сказав Максим і подивився на Артема. — І ти це знаєш.
— Доведи, — хмикнув Артем.
Максим мовчки дістав телефон, набрав номер.
— Заходь.
Я не встигла нічого сказати, як у коридорі з’явилася вона.
Та сама дівчина з вечірки.
Високі підбори. Темне волосся. Зніяковілий погляд.
— Це вона, — Максим сказав тихо. — Я попросив її прийти й сказати правду.
Моє серце билося так, що я ледь стояла.
— Скажи, — звернувся він до дівчини.
Вона глибоко зітхнула й подивилась на мене.
— Мені заплатили, — сказала вона тихо. — Він. — кивнула в бік Артема. — Заплатив, щоб я… чіплялась до Максима. Щоб виглядало, ніби він із задоволенням.
У повітрі повисла тиша.
— Я не знала, що все так далеко зайде, — додала вона. — Макс був п’яний. Він навіть не… — вона замовкла. — Він не був зі мною. Нічого не було.
У мене підкосилися ноги.
Світ ніби хитнувся.
Я подивилась на Артема.
— Це правда?
Він мовчав.
І цього мовчання було достатньо.
— Ти зруйнував мені життя, — прошепотіла я.
— Я просто хотів, щоб ти побачила, ким він є, — кинув він різко.
— Ти показав, ким є ти, — Максим підійшов ближче. — І я більше не дозволю тобі торкатись її. Ні словами. Ні інакше.
Артем усміхнувся криво.
— Побачимо.
Він пішов.
Двері зачинились.
Ми залишились удвох.
Я дивилась на Максима — і не знала, що відчуваю сильніше: полегшення чи біль за всі ці дні.
— Чому ти мовчав? — мій голос зламався.
— Бо боявся, що ти не повіриш, — він підійшов ближче, але не торкнувся. — І що я вже все зруйнував.
Я закрила очі.
Сльози текли самі.
— Ми ще не все втратили, — прошепотів він. — Але якщо ти скажеш, що пізно… я прийму.
Моє серце билося між страхом і надією.

----------
У квартирі було тихо.
Не та тиша, що заспокоює — та, що тисне на груди.
Настя сиділа на краю дивана, тримаючи в руках чашку з давно холодним чаєм. Максим стояв біля вікна, спиною до неї, дивився на Київ, який жив своїм життям, ніби нічого не сталося.
— Завтра, — тихо сказала вона.
— Що завтра? — він не обернувся.
— Завтра закінчується контракт.
Ці слова зависли в повітрі, як вирок.
Максим повільно повернувся. Його обличчя було втомлене, але чесне. Без масок. Без гри.
— Я знаю.
Настя підвела очі.
— І я не хочу, щоб ти щось казав… через страх втратити спадок, репутацію чи спокій.
Він зробив крок до неї.
— Я давно втратив усе це, коли подумав, що втратив тебе.
Вона ковтнула.
— Ти мене зламав, Макс. Тієї ночі. Не тому, що була та дівчина… А тому, що я повірила, що для тебе я — не чергова.
— Ти ніколи не була черговою, — його голос зірвався. — Я був п’яний, дурний, оточений не тими людьми. Але я не зрадив тебе. Ні тілом. Ні серцем.
Він опустився перед нею навколішки. Не для театру. Не для ефекту.
— Я не прошу пробачити одразу. Я прошу… не закривати двері.
Настя підвелася.
— Знаєш, чого я боюся найбільше? — прошепотіла вона. — Що я знову повірю. А ти… повернешся до того, ким був.
Він підняв очі.
— Я боюся цього більше за тебе, — чесно сказав він. — Бо вперше в житті мені є що втрачати.
Вона підійшла ближче. Дуже повільно.
— Завтра не буде контракту, — сказала вона. — Не буде умов. Не буде “треба”.
Пауза.
— Буде тільки вибір.
Він підвівся.
— І я хочу, щоб ти знала: я обираю тебе. Навіть якщо ти скажеш “ні”.
Її очі блищали.
— А якщо я піду?
— Я відпущу, — він зітхнув. — Але ніколи не перестану бути вдячним за те, що ти змінила мене.
Вони стояли дуже близько. Між ними — не сантиметри, а рішення.
Настя поклала долоню йому на груди. Відчула серце. Воно билося швидко. Живо.
— Я не готова сказати “назавжди”, — сказала вона чесно.
— Я і не прошу, — відповів він.
— Але… — вона підняла очі. — Я готова сказати “спробуймо”. Без паперу. Без гри. Без страху.
Максим затамував подих.
— Справді?
Вона кивнула.
— Але якщо ти зламаєш це ще раз — другого шансу не буде.
Він обережно обійняв її. Не сильно. Ніби боявся сполохати момент.
— Я не хочу більше бути тим, ким був, — прошепотів він. — Я хочу бути тим, кого ти обереш.
Настя притулилася до нього.
За вікном Київ світився вечірніми вогнями.
Контракт закінчувався.
А їхня історія — тільки починалася.