Розділ 17

POV Насті
Я не пам’ятаю, як доїхала.
Пам’ятаю лише, що Київ був розмитий — вогні пливли, мов сльози, які я вперто не дозволяла собі випустити. Руки тремтіли так, що ключі кілька разів падали на асфальт біля під’їзду Марини.
— Настю? — вона відчинила двері майже одразу. — Господи… що сталося?
Я відкрила рот — і не змогла сказати ні слова.
Просто зайшла. Скинула куртку. Взуття.
І розплакалася.
Не красиво.
Не тихо.
Не стримано.
Я ридала так, ніби з мене виривали щось живе.
Марина нічого не питала. Вона просто посадила мене на ліжко, принесла воду, накрила пледом і сіла поруч. Її рука була теплою. Справжньою. Єдиною опорою.
— Він… — слова рвали горло. — Він… я бачила його… з нею…
Далі не було потрібно.
Ніч пройшла уривками.
Я лежала, втупившись у стелю, слухала, як Марина рівно дихає, і думала, як швидко можна втратити ґрунт під ногами.
Ще вчора:
кава зранку,
його рука на моїй спині,
його «не змерзла?».
А сьогодні — порожнеча.
Я прокручувала сцену знову і знову.
Його обличчя — здивоване.
Його очі — п’яні.
Чужі руки на ньому.
І торт.
Я не могла перестати думати про той дурний, підгорілий торт. Про те, як старалася. Як хотіла зробити йому радість. Як вірила, що цього разу — по-справжньому.
Фіктивний шлюб, — гірко сміялась я подумки.
Та фіктивні почуття так не болять.
Вранці я прокинулась із відчуттям, ніби в мене в грудях дірка.
Телефон мовчав.
Жодного повідомлення.
Жодного дзвінка.
І це боліло сильніше, ніж сама сцена.
Я написала сама.
«Я не повернусь додому найближчі дні. Нам треба час.»
Відправила — і одразу ж захотіла забрати назад.
Він відповів майже миттєво.
«Будь ласка. Дай мені пояснити.»
Я не відкрила повідомлення.
Бо якщо відкрию — зламаюся.
Тиждень мовчання
Це був найповільніший тиждень у моєму житті.
Ми жили в одній квартирі — і ніби в різних світах.
Я повернулась додому за два дні.
Макс був там.
Сидів на кухні.
Не підняв очей одразу.
— Привіт, — сказав тихо.
— Привіт, — відповіла я так само.
Між нами стояла стіна. Невидима. Але бетонна.
Ми більше не торкались.
Не пили каву разом.
Не сміялись.
Я приходила пізно.
Він йшов рано.
Іноді наші погляди зустрічались — і від цього хотілося кричати.
Я бачила, що він зламаний.
Бачила темні кола під очима.
Бачила, як він стискає щелепи, коли думає, що я не дивлюсь.
Але я мовчала.
Бо якби заговорила — не змогла б зупинитись.
Я боялась не його зради.
Я боялась того, що все це було справжнім — а тепер могло зникнути.
За два дні до кінця контракту я вперше дозволила собі подумати:
А якщо я піду — і він не зупинить?
А якщо зупинить — чи зможу я пробачити?
Уночі я лежала в нашому ліжку, на самому краю, слухала його дихання і рахувала дні.
Два тижні.
Тринадцять днів.
Дванадцять…
Контракт мав закінчитись.
А от мої почуття — ні.
І це лякало більше за все.