Розділ 16

До кінця контракту залишалося два тижні.
І це були найспокійніші два тижні за весь час їхнього фіктивного шлюбу.
Вони жили так, ніби хтось навмисно дав їм коротку відпустку перед катастрофою. Максим став уважнішим — не різко, не показово, а тихо: питав, чи вона поїла, залишав світло в коридорі, якщо знав, що вона повернеться пізно. Настя ловила себе на тому, що усміхається частіше. Вперше за довгий час — без страху.
Вона знала дату його народження.
Знала — і мовчала.
Хотіла зробити сюрприз.
У день Х вона прокинулася рано. Квартира ще спала, місто за вікнами було сіре й мокре після дощу. Настя наділа стару футболку, закрутила волосся в недбалий пучок і взялася за торт.
Простий. Домашній. Шоколадний — такий, як вона пам’ятала з дитинства. Такий, який пекла бабуся на свята, коли не було грошей на магазинні.
Це не подарунок. Це щось більше, — думала вона, обережно змащуючи коржі кремом.
Максим мав повернутися о восьмій.
О восьмій вона накрила стіл.
О пів на дев’яту перевірила телефон.
О дев’ятій — вийшла на балкон.
— Мабуть, затримується, — прошепотіла собі.
Він не відповідав на дзвінки.
Тим часом у центрі міста музика била по стінах, алкоголь лився без міри, а неонове світло заливало приватний клуб.
— За Макса! — гукнув Артем, піднімаючи келих.
Максим сміявся. Надто голосно. Надто різко. Він не хотів цієї вечірки. Він не знав про неї до останнього моменту. Але алкоголь робив свою справу — змивав контроль, стирав втому.
— Розслабся, імениннику, — Артем плеснув його по плечу. — Один вечір.
Коли з’явилася вона — у блискучій сукні, з надто впевненою усмішкою — Максим уже ледве тримався на ногах. Він не торкався її. Не цілував. Він просто стояв, сперся на бар, коли вона підійшла надто близько.
Він не відштовхнув.
І цього було достатньо.
Артем відійшов убік. Дістав телефон. Набрав номер.
— Алло? — голос Насті був тихий, напружений. — Ти  знаєш, де Максим? Він не бере слухавку…
Артем усміхнувся.
— Та він святкує. День народження ж.
— Що?.. — у неї перехопило подих.
— Вечірка. Клуб у центрі. Думаю, тобі варто приїхати.
Телефон вислизнув з її руки.
Світ зупинився.
Вона не взяла куртку.
Клуб зустрів її шумом і чужими поглядами. Вона йшла повільно, ніби крізь воду. І побачила його одразу.
Максим сидів на дивані. Очі напівзаплющені. А на ньому — жіночі руки. Струнка фігура притиснута занадто близько. Чужа. Яскрава. Недоречна.
Щось у грудях Насті зламалося.
— Максим! — її голос прорізав музику, як лезо.
Він підвів голову. Побачив її — і протверезнів за секунду.
— Настя… я…
Вона зробила крок назад.
— Не смій. — голос тремтів, але вона трималася. — Просто не смій нічого казати.
Сльози текли, але вона не витирала їх.
— Я чекала тебе. — вона сміялася і плакала водночас. — Я спекла торт. Я думала… дурепа.
Люди навколо замовкли. Артем стояв осторонь. Задоволений.
— Між нами все скінчено, — сказала вона чітко. — Через тиждень контракт закінчується. І ми розлучаємося.
— Настя, це не те, що ти думаєш! — Максим підвівся, похитнувшись. — Я не знав, я…
— Пізно, — вона похитала головою. — Ти вже все показав.
Вона розвернулася й пішла.
Не бігла. Не кричала більше. Просто йшла — з розбитим серцем і порожніми руками.
Артем дивився їй услід.
І вперше за вечір щиро усміхнувся.
Він виграв.

POV Максима
Музика ще грала.
Це було найогидніше.
Вона била по вухах, по скронях, по нервах — тоді як усередині мене вже стояла глуха, важка тиша. Така, що дзвенить сильніше за будь-який бас.
Настя пішла.
Не грюкнула дверима.
Не влаштувала сцени.
Просто… пішла.
І саме це вбивало.
Я стояв посеред клубу, тримаючись за спинку дивана, ніби це була єдина реальна річ у світі. Руки тремтіли. У роті — гіркий присмак алкоголю й усвідомлення.
Я все зруйнував.
— Максе, — хтось торкнувся мого плеча.
Я різко обернувся.
— Не чіпай мене, — голос був хрипкий, чужий.
Дівчина, яка ще хвилину тому висіла на мені, відступила. Її сміх зник. Вона стала просто фоном. Помилкою. Симптомом.
Я бачив лише одне:
очі Насті — розбиті, злі, мокрі, але горді.
І торт.

— Чорт… — я провів рукою по обличчю.
Світ хитався, але не від алкоголю.
— Ну ти даєш, — почув я знайомий голос. — Дружина в тебе… емоційна.
Я повільно підняв голову.
Артем.
Він стояв поруч, спокійний. Задоволений. Надто спокійний.
— Це ти, — сказав я тихо.
— Що — я? — він удав здивування. — Ти ж сам пив. Сам залишився. Сам…
Я вдарив.
Не сильно. Не театрально. Просто — різко. Кулак влетів у його щоку, і Артем відступив на крок.
У клубі хтось вигукнув. Хтось засміявся. Охорона рушила вперед.
— Забирайте мене звідси, — кинув я, не дивлячись ні на кого.
Мене вивели. Холодне повітря вдарило в обличчя. Дощ дрібно сипався, ніби місто плакало разом зі мною.
Я сперся на стіну.
І тоді мене накрило.
Настя на кухні, в моїй футболці, босоніж.
Настя, яка мовчки простягає мені чашку кави.
Настя, яка сміється з моїх тупих жартів.
Настя, яка боїться — але все одно лишається.
Фіктивний шлюб.
Я повторював це собі, як мантру.
Але чомусь саме вона чекала мене вдома.
Саме вона пекла торт.
Саме вона сказала «все скінчено» так, ніби відрізала частину себе.
Я дістав телефон.
12 пропущених від неї.
Жодного нового.
Я набрав.
— Абонент тимчасово недоступний…
Знову.
Знову.
— Чорт! — я вдарив кулаком у стіну.
Кістки заболілі. Але це було ніщо.
Вона піде.
Думка вперше прозвучала чітко, як вирок.
Піде — не після контракту.
Піде — зараз. Усередині себе.
Я повернувся додому під ранок.
Квартира зустріла мене тишею. Нестерпною. Порожньою.
На кухні — торт.
Акуратно накритий рушником. Трохи підгорілий з краю. Домашній. Справжній.
Я сів навпроти нього.
І вперше за багато років не зміг стриматися.
Сльози текли повільно. Без істерики. Просто — усвідомлення.
Я зрадив не її довіру.
Я зрадив шанс.
— Пробач… — прошепотів я в порожнечу.
Але вона не чула.
І вперше я по-справжньому злякався не самотності —
а того, що навіть якщо вона буде поруч ще тиждень…
вона вже може бути не зі мною.