Розділ 15

Максим довго сидів у машині, не заводячи двигун.
Вечірній Київ дихав повільно: вогні вікон, запах кави з кав’ярні на розі, шум дороги — усе було звичним. Надто звичним для того, що крутилося в нього всередині.
Заспокойся. Це дрібниця, — сказав він собі.
Але руки зрадницьки тремтіли.
Він вийшов з авто й зайшов у невелику крамницю біля дому. Не ювелірний бутік. Не квітковий салон із пафосними букетами. Просто тепла, тісна майстерня, де пахло деревом, папером і чимось домашнім.
— Добрий вечір, — озвалася жінка за прилавком.
— Мені… — Максим замовк. — Мені потрібна річ. Не дорога. Але важлива.
Він довго пояснював. Плутався. Перепрошував. Сміявся сам із себе. А потім стояв і дивився, як його ідею втілюють у реальність.
Вона має зрозуміти. Але якщо не зрозуміє — я все одно радий, що зробив це.
Коли він повернувся додому, Настя була на кухні. У светрі, з волоссям, зібраним недбало, з чашкою чаю — такою справжньою, що в грудях у нього щось стиснулося.
— Ти рано, — сказала вона, усміхнувшись.
— Так, — відповів він. — Можемо… вийти на балкон?
Вона кивнула. Без підозр. Без очікувань.
Балкон був наповнений нічним повітрям. Київ унизу світився, мов велика жива істота.
Максим сперся на перила. Кілька секунд мовчав.
— Я не вмію робити правильні речі, — почав він. — Зазвичай я роблю гучні. Дорогі. Показові.
Настя подивилася на нього уважно.
— Я помітила.
Він усміхнувся криво.
— Але з тобою… мені чомусь не хочеться нічого доводити. Я просто хочу, щоб ти знала дещо.
Він дістав з кишені маленьку коробочку. Не відкривав. Просто тримав.
— Я ніколи ні для кого не робив такого, — сказав він тихо. — Це не обіцянка. Не символ. І не пастка.
Він відкрив коробочку.
Усередині був тонкий срібний браслет. Простий. А на внутрішньому боці — маленьке гравіювання:
«Ти — мій дім».
Настя затамувала подих.
— Максим…
— Я не знаю, ким буду за рік, — швидко додав він. — І не знаю, що з нами буде. Але я знаю, що коли ти поруч — я хочу бути кращим. Не для спадку. Для себе.
Він підняв на неї очі — відкриті, трохи налякані.
— Якщо ти не готова — я зрозумію.
Вона мовчала кілька секунд. Потім обережно взяла браслет.
— Це… дуже особисто, — сказала вона тихо.
— Я знаю.
— І дуже сміливо.
Вона простягнула йому руку.
— Одягни.
Максим зробив це обережно, ніби боявся зламати момент. Коли холодний метал торкнувся її зап’ястка, він раптом зрозумів: це страшніше, ніж будь-який ризик у бізнесі.
Бо тепер він справді щось віддав.
Настя підняла на нього погляд.
— Це не зобов’язує мене, — сказала вона.
— Я знаю.
— Але це означає, що ти мені не байдужий.
Він видихнув.
— Це більше, ніж я смів просити.
Вона зробила крок ближче. Притулилася чолом до його плеча.
— Маленький крок, — прошепотіла вона. — Але дуже важливий.
Максим обійняв її. Не міцно. Не власницьки. Просто так, ніби тримав щось безцінне.
І вперше в житті він відчув:
йому не треба нічого купувати.
Не треба вражати.
Не треба грати роль.
Достатньо бути поруч.

Максим зрозумів, що боїться, не одразу.
Спершу це було щось дрібне — ледь помітне. Як протяг у добре зачиненій кімнаті.
Настя сміялася на кухні, щось розповідаючи Лізі. Звичайний сміх. Легкий. Але він упіймав себе на тому, що слухає його надто уважно. Наче запам’ятовує.
Дурня, — сказав він собі.
Ти просто втомився.
Але страх не зникав.
Він з’являвся в дрібницях.
Коли вона затримувалася в коледжі довше, ніж зазвичай.
Коли відповідала на повідомлення не одразу.
Коли дивилася у вікно задумливо — і він не знав, про що вона думає.
Раніше Максим ніколи не боявся, що хтось піде.
Йшли — значить, не його люди.
Залишалися — значить, зручно.
З Настею було інакше.
Він сидів у своєму кабінеті пізно ввечері, ноутбук був відкритий, але він не бачив цифр. У голові крутилася одна думка:
А якщо вона зрозуміє, що я — не той?
Що за рік усе закінчиться.
Що контракт закінчиться — і вона піде без скандалів, без сцен. Просто скаже: «Дякую. Це був досвід».
І ця думка лякала сильніше за будь-які фінансові ризики.
Максим закрив ноутбук і пішов у вітальню.
Настя сиділа на дивані з книгою, закутавшись у плед. Домашня. Спокійна. Його.
Ні, — поправив він себе. — Не моя. Не ще.
— Ти сьогодні тихий, — сказала вона, не відводячи погляду від сторінки.
— Думаю.
— Про бізнес?
Він усміхнувся — коротко.
— Хотілося б.
Вона подивилася на нього уважніше, відклавши книгу.
— Тоді про що?
Максим сів поруч. Не надто близько. І не надто далеко.
— Ти коли-небудь боялася, що зробиш неправильний вибір? — запитав він.
Настя задумалася.
— Постійно, — чесно відповіла. — Але якщо не вибирати — теж буде неправильно.
Він кивнув.
— А якщо вибір уже зроблений… але ти не впевнений, що тебе оберуть у відповідь?
Вона подивилася на нього так, ніби вперше побачила щось крихке в його очах.
— Максе…
— Я не прошу відповіді, — швидко сказав він. — Просто… мені важливо це сказати.
Він підвівся, підійшов до вікна. Київ світився, як завжди. А він уперше почувався маленьким у цьому місті.
— Я все життя був варіантом, — сказав він тихо. — Зручним. Яскравим. Тимчасовим.
— А з тобою… я вперше думаю, що не витримаю, якщо ти підеш.
Він не обернувся.
Боявся побачити її реакцію.
Кілька секунд — тиша.
Потім він відчув її присутність поруч. Теплу. Реальну.
— Я не обіцяю нічого, — сказала Настя м’яко. — Я теж боюся. Але я тут. І я не збираюся тікати.
Він нарешті подивився на неї.
— Ти не уявляєш, як це багато для мене означає.
— Уявляю, — відповіла вона. — Бо для мене — теж.
Вона торкнулася його руки. Просто. Без натяків.
І цього було достатньо, щоб страх не зник…
але вперше — перестав керувати ним.
Максим глибоко вдихнув.
Якщо вона піде — це буде боляче.
Але якщо не ризикувати — я ніколи не дізнаюся, що таке справжнє.
І він уже знав:
ця дівчина варта будь-якого страху 💔💖