Розділ 14

Настя прокинулася не одразу.
Спершу було відчуття тепла. Чужого — але вже знайомого. Рука на талії. Спокійне, глибоке дихання за спиною. Запах — не парфумів, а його, справжнього.
Вона розплющила очі повільно, ніби боялася, що різкий рух розірве цю мить.
Кімната була наповнена м’яким ранковим світлом. Київ за вікном ще не прокинувся повністю — лише далекі машини, ранній трамвай, місто, яке зітхало після ночі.
І Максим.
Він лежав за нею, притискаючи до себе так природно, ніби робив це завжди. Його підборіддя ледь торкалося її плеча, рука — впевнена, захисна, зовсім не та, якою він колись жартував чи залицявся.
Це сталося, — подумала вона.
Ми переступили межу.
І вперше ця думка не лякала.
Вона обережно поворухнулася. Максим одразу прокинувся — ніби був налаштований на неї.
— Доброго ранку, — тихо сказав він, ще трохи хрипко після сну.
Він не поспішав. Не тягнув до себе. Просто дивився — уважно, серйозно, майже з острахом.
— Доброго, — відповіла Настя і раптом відчула, як серце починає битися швидше. Не від пристрасті. Від… відповідальності.
Між ними повисла пауза.
Вчорашня ніч була поруч — тепла, жива, справжня. Але разом із нею — питання, які обидва боялися озвучити.
Максим першим відвів погляд.
— Якщо хочеш… — він прокашлявся. — Ми можемо просто поснідати. Без розмов. Без… усього.
Вона усміхнулася — м’яко, трохи сумно.
— Ти боїшся?
Він знову подивився на неї. Чесно. Без масок.
— Так.
Це слово прозвучало тихо. Але в ньому було більше правди, ніж у всіх його колишніх залицяннях разом узятих.
— Я теж, — зізналася Настя.
Вона сіла, прикриваючись простирадлом, але не від нього — від власної вразливості. Максим теж сів, спершись спиною на узголів’я ліжка.
— Я не хочу, щоб ти подумала, що… — він замовк, шукаючи слова. — Що це було просто емоцією. Або імпульсом.
— А я не хочу думати, що тепер між нами знову контракт, — тихо сказала вона.
Він повільно простягнув руку й торкнувся її пальців. Цього разу не як уночі — без вогню. З обережністю.
— Давай зробимо так, — сказав Максим. — Ми не будемо нічого ламати словами. Просто… подивимось, ким ми станемо сьогодні. Добре?
Настя кивнула.
Вони встали разом. Без поспіху. На кухні Максим уперше не жартував із кавоварки і не бурмотів прокльони — просто мовчки готував каву, час від часу кидаючи на Настю погляди.
Вона сиділа за столом, тримаючи чашку обома руками, і спостерігала за ним. У домашній футболці, розтріпаний, справжній. Не мажор. Не спадкоємець. Просто чоловік, який боявся зіпсувати щось важливе.
— Кава? — спитав він, простягаючи чашку.
— Найкраща, — відповіла вона. І це була правда.
Вони пили каву мовчки. Але це мовчання вже не тиснуло. Воно було… новим.
Перед виходом Максим зупинився біля дверей.
— Настю.
Вона підвела очі.
— Я не знаю, що буде далі. Але я хочу спробувати. Повільно. По-справжньому.
Вона підійшла ближче. Торкнулася його грудей долонею — коротко, але впевнено.
— Я теж. Тільки… не поспішай.
Він кивнув.
І коли вони вийшли з квартири разом, Київ зустрів їх звичайним ранком — але для них це був зовсім інший початок 🌅💖

Зміни не завжди приходять гучно.
Іноді вони — у дрібницях.
Настя помітила це першою… але не в собі.
Максим став іншим.
Не різко. Не демонстративно. Просто — інакше.
Він більше не заходив у квартиру, розмовляючи по телефону так, ніби світ мусив його почекати. Не кидав ключі абияк. Не жартував гостро, щоб приховати серйозність. Тепер він спершу дивився на неї — і тільки потім на все інше.
І це почали помічати не лише вони.
 

-----
— Ви що… посварилися? — примружилась Ліза, сидячи на кухонному острові й спостерігаючи, як Максим мовчки наливає Насті чай.
— Ні, — одночасно відповіли вони.
І водночас усміхнулися.
Ліза завмерла.
А потім повільно, дуже повільно розплилася в усмішці.
— Ага-а-а, — протягнула вона. — От тепер я все зрозуміла.
— Що саме? — напружився Максим.
— Що ви виглядаєте, як люди, які або закохалися… або дуже стараються не зізнатися в цьому.
Настя опустила погляд.
Максим відкашлявся.
— Лізо.
— Ні-ні, — підняла руки сестра. — Я нічого. Просто… Максе, ти так на неї дивишся, як тато дивиться на маму, коли думає, що ніхто не бачить.
У квартирі запала тиша.
Ліза зіскочила з місця, задоволена реакцією.
— Я рада, — сказала вона вже серйозно. — Давно не бачила тебе таким… справжнім.
І пішла, залишивши їх наодинці з думками.
Настя глибоко вдихнула.
— Вона перебільшує.
— Ні, — тихо сказав Максим. — Вона просто дуже спостережлива.
 

Наступного дня Настя сиділа в аудиторії, коли подруга нахилилася до неї.
— Це твій чоловік щодня тебе підвозить?
Настя знітилася.
— Не щодня…
— Слухай, — дівчина усміхнулася. — Він дивиться на тебе так, ніби ти — щось дуже цінне. Це рідкість.
Настя не відповіла.
Але коли виходила з коледжу й побачила Максима, який сперся на авто й чекав її, вона раптом відчула, як усередині щось м’яко стискається.
Він усміхнувся, побачивши її. Не широко. По-справжньому.
— Як день?
— Краще, ніж учора, — відповіла вона.
І це була правда.
-------
Найважче було з Артемом.
Він з’явився несподівано — біля кав’ярні неподалік коледжу. Усміхнений, легкий, як завжди.
— Привіт, Настю.
Максим напружився ще до того, як це усвідомив.
— Привіт, — відповіла вона.
Артем подивився на них уважніше. Довше, ніж раніше.
— Щось змінилося, — сказав він спокійно. Не як звинувачення — як факт.
Максим схрестив руки на грудях.
— Ні.
— Так, — водночас сказала Настя.
І зупинилася.
Артем усміхнувся — трохи сумно.
— Я радий за тебе, — сказав він їй. — Справді.
Потім глянув на Максима.
— Бережи.
Це було не викликом.
Це було попередженням.
Коли Артем пішов, Максим довго мовчав.
— Ти не мусила нічого пояснювати, — нарешті сказав він.
Настя подивилася на нього.
— А я й не пояснювала. Я просто… більше не хочу вдавати, що нічого не відбувається.
Він кивнув. Повільно.
— Я теж.
Того вечора Київ здавався іншим. Люди дивилися на них довше. Посміхалися. Хтось приймав їх за справжню пару — і вперше це не хотілося заперечувати.
Світ навколо вже знав те, що вони тільки починали приймати.
Фіктивний шлюб тріщав по швах.
І на його місці народжувалося щось значно небезпечніше.
Справжнє 💔💖