Розділ 12

Ранок увійшов у квартиру тихо.
Без будильників, без різких звуків — просто світло, яке обережно просочилося крізь штори й лягло на стіни.
Настя прокинулася першою.
Кілька секунд вона лежала нерухомо, слухаючи тишу. Не нічну — ранкову. Іншу. Таку, що несе з собою реальність. Вчорашній вечір ще був у тілі — не як спогад, а як відчуття: десь у грудях, у пальцях, у подиху.
Це не наснилося, — зрозуміла вона.
Вона повільно сіла на ліжку, заправила волосся за вухо. Серце билося рівно, але глибоко. Не від паніки — від очікування.
Розмова.
Вона знала: без неї не можна.
І водночас — не знала, з чого почати.
На кухні вже горіло світло.
Максим прокинувся раніше, ніж зазвичай. Він стояв біля кавомашини, зосереджено дивлячись, як тече кава, але думки були зовсім не там. Він чув кроки Насті ще до того, як вона з’явилася у дверях.
І завмер.
Вона була у його футболці — простій, домашній, трохи завеликій. Без макіяжу. Без тієї вечірньої броні, яка була на ній вчора. І від цього — ще справжніша.
— Доброго ранку, — сказала вона тихо.
— Доброго, — відповів він одразу, трохи швидше, ніж планував.
Кілька секунд — пауза. Не напружена, але важка. Як повітря перед грозою.
— Каву? — спитав він.
— Так, будь ласка.
Вони сіли за стіл навпроти. Не поруч. Це було несвідомо — обидва ніби залишили простір між собою, щоб не тиснути.
Максим перший відвів погляд.
— Настю… — почав він і замовк.
Вона підняла очі.
— Я знаю, — сказала м’яко. — Я теж хотіла почати.
Він кивнув, зітхнув, провів рукою по потилиці — жест, який з’являвся тільки тоді, коли він нервував по-справжньому.
— Я не хочу, щоб ти подумала, ніби… — він шукав слова. — Що я щось від тебе чекаю. Або тисну. Вчора… це було імпульсивно. Але не легковажно.
Вона слухала уважно, не перебиваючи.
— Якщо я перейшов межу — скажи. Я зупинюся. Одразу.
Ці слова не звучали як захист.
Вони звучали як турбота.
Настя обхопила чашку долонями, трохи усміхнулася — не грайливо, а щиро.
— Ти не перейшов межу, Максиме.
Він підняв погляд. Уважний. Напружений.
— Просто… — вона зам’ялася, підбираючи слова. — Це для мене важливо. Не страшно. Важливо. І я боюся не того, що сталося, а того, що це може щось змінити між нами.
Він мовчав.
— Мені добре з тобою, — продовжила вона тихіше. — І вчора… я не шкодую. Але я не хочу, щоб ми поспішали або робили вигляд, що все “як завжди”.
Максим повільно видихнув — ніби скинув частину напруги.
— Я теж цього не хочу, — сказав він. — Мені важливо не зіпсувати те, що між нами є. Навіть якщо… — він зупинився, потім чесно додав: — Навіть якщо мені хочеться більшого.
Настя не відвела погляду.
— Мені теж, — зізналася вона. І це прозвучало не як обіцянка, а як правда.
Тиша після цього вже була іншою. Теплішою. М’якшою.
Максим посунувся трохи ближче. Не торкнувся — просто скоротив відстань.
— Тоді давай домовимося, — сказав він. — Ніякого поспіху. Ніяких ігор. Якщо щось не так — говоримо.
— Домовилися, — кивнула вона.
Вони усміхнулися одне одному — по-справжньому, без напруги. І в цій усмішці було більше близькості, ніж у будь-якому дотику.
Ранок пішов далі: тости, жарти, випадкові погляди, що затримувалися на секунду довше, ніж потрібно. Але тепер між ними була не невизначеність — а тонка, жива нитка, яку обоє берегли.
І це було тільки початком ❤️🔥