Розділ 10

🌃✨
Вони вийшли з дому майже мовчки.
Не тому, що не було про що говорити — навпаки.
Слів було забагато, і всі вони застрягли десь під ребрами.
Вечірній Київ зустрів їх теплим повітрям і м’яким шумом міста. Ліхтарі тільки-но засвітилися, асфальт після денного тепла віддавав сонцем, а Дніпро дихав спокоєм.
— Куди йдемо? — спитала Настя, поправляючи легку куртку.
Максим знизав плечима.
— Просто… підемо.
Пауза.
— Мені з тобою добре без плану.
Вона кивнула. Їй це подобалось.
Вони йшли поруч, інколи торкаючись плечима — випадково, але щоразу серце Насті реагувало надто швидко. Вона ловила себе на тому, що прислухається не до міста, а до його кроків поруч.
— Ти любиш Київ? — несподівано спитав Максим.
— Так, — відповіла вона після паузи. — Але він для мене досі трохи чужий.
Вона усміхнулась.
— Ніби я тут у гостях.
— А для мене він завжди був фоном, — зізнався він. — Місцем, де все доступно й нічого не дивує.
Він подивився на неї.
— Поки ти не почала дивитись на нього інакше.
Вони зупинились на пішохідному мосту. Унизу повільно пливли вогні, місто дихало, жило, не поспішаючи.
Настя сперлася на перила. Вітер торкнувся її волосся, і Максим машинально простягнув руку, але зупинився за кілька сантиметрів.
— Можна? — тихо спитав він.
Вона кивнула.
Його пальці обережно прибрали пасмо з її обличчя. Дотик був короткий, але такий уважний, ніби він торкався чогось крихкого.
— Ти сьогодні дуже тиха, — сказав він.
— Я думаю, — відповіла вона чесно.
— Про що?
Настя подивилася на місто, а потім — на нього.
— Про те, як дивно все склалося.
Пауза.
— І як… правильно це відчувається. Хоч і лякає.
Максим усміхнувся ледь помітно.
— Мене теж лякає.
Він зітхнув.
— Раніше я не боявся нічого втратити.
Вони стояли близько. Занадто близько для “фіктивного” шлюбу. Але ніхто не відступив.
— Ти змінився, — тихо сказала Настя.
— Поруч із тобою я просто перестав грати, — відповів він.
Між ними повисла тиша — не порожня, а наповнена. У ній було все: недомовленість, бажання, стриманість і щось дуже ніжне.
Максим зробив крок ближче. Не торкнувся. Просто був поруч.
— Я не хочу поспішати, — сказав він тихо. — Я хочу, щоб ти знала: я поруч. Не через умови.
Він подивився їй у вічі.
— Через вибір.
Настя відчула, як щось стискається в грудях.
— Це важливо для мене, — відповіла вона.
Вони пішли далі, вже ближче один до одного. Його рука випадково знайшла її пальці. Цього разу — не відпустила.
Київ світився навколо них — великий, живий, байдужий і водночас свідок чогось дуже особистого.
І між ними була електрика.
Тиха.
Справжня.
Небезпечна 💔✨

POV Максима.

Я не люблю благодійні заходи.
Занадто багато усмішок, рукостискань і людей, які дивляться не в очі, а на статус.
Але цього разу все було інакше.
— Настю, — сказав я, зупинившись у дверях її кімнати. — Хочу, щоб ти пішла зі мною.
Вона підняла на мене погляд.
— Куди?
— Благодійний вечір. Там будуть партнери, колеги… їхні дружини.
Я зробив паузу.
— І я хочу, щоб вони побачили тебе. Поруч зі мною.
Вона трохи помовчала.
— Ти впевнений? — тихо спитала.
Я був упевнений так, як не був ніколи в житті.
Коли вона вийшла до мене вже в залі готелю — світ навколо зник.
Настя була в довгій вечірній сукні кольору глибокого смарагду. Тканина м’яко облягала її фігуру, підкреслюючи талію, спадала хвилями до підлоги. Відкрита лінія плечей, тонкі бретелі, ледь помітний виріз — не зухвало, а вишукано. Волосся зібране в м’який пучок, кілька пасм торкались шиї.
Вона виглядала… неймовірно.
— Максе, — прошепотіла вона, трохи ніяковіючи. — Ти дивишся так, ніби…
— Ніби я щойно зрозумів, що закохався, — відповів я, навіть не думаючи.
Її щоки порожевіли.
Ми йшли залом разом, і я відчував погляди.
Чоловіки дивилися з повагою.
Жінки — з інтересом.
— Максиме, — потис мені руку один із партнерів. — Не знав, що ти одружився з такою…
Він усміхнувся Насті.
— Вродливою і, як кажуть, дуже розумною жінкою.
— Мені пощастило, — відповів я. І вперше це не було порожніми словами.
Настя трималася впевнено. Вона говорила, слухала, сміялась легко, без напруги. Я ловив себе на думці, що пишаюся нею.
І тим, що вона — зі мною.
Коли заграла музика, я простягнув їй руку.
— Потанцюємо?
Вона кивнула.
Ми вийшли на танцпол. Повільна мелодія обіймала простір. Я поклав руку їй на талію — обережно, ніби запитував дозволу. Вона поклала долоню мені на плече.
Ми рухались повільно, майже невагомо.
Її тіло слухало моє.
Моє — підлаштовувалось під неї.
Я відчував тепло її шкіри, її подих, її близькість. Світ звузився до відстані між нашими обличчями.
— Ти прекрасна, — прошепотів я.
— Ти сьогодні дуже… інший, — відповіла вона.
— Бо сьогодні я справжній.
Музика стихала. Я зупинився, не відпускаючи її.
Подивився їй у вічі.
Я не думав.
Не зважував.
Не планував.
Просто нахилився.
Мій поцілунок був повільний, м’який, обережний. Ніби я боявся її злякати. Ніби це було щось святе.
Вона відповіла.
І в цю мить я зрозумів:
це вже не фікція.
Не угода.
Не роль.
Це — початок.
І весь світ міг дивитися.
Бо вона — моя.
І я більше не хотів цього приховувати 🔥❤️