Розділ 9

Двері зачинилися тихо.
Занадто тихо для дому, в якому щойно гриміли емоції.
Мати Максима ще кілька секунд стояла в коридорі, дивлячись на порожній простір, де щойно була Настя. Потім повільно повернулася до кухні й сіла за стіл, де вже охолов чай.
— Ти бачив? — нарешті сказала вона.
Батько зітхнув, зняв окуляри й поклав їх поруч.
— Бачив.
— Вона не злякалась, — продовжила мати. — Не почала виправдовуватися, не намагалася сподобатися. Вона… стояла рівно.
— Такі дівчата небезпечні, — сухо відповів він.
— Для кого? — мати глянула на нього гостро. — Для нас чи для Максима?
Він мовчав.
— Я бачила, як він на неї дивиться, — тихіше додала вона. — Так він ніколи не дивився ні на одну зі своїх… пригод.
— Це може бути тимчасово.
— А може — вперше по-справжньому, — мати відсунула чашку. — І знаєш, що мене лякає найбільше?
— Що?
— Що якщо він її втратить — він зламається.
Пауза.
— І що якщо ми станемо тими, хто цьому посприяє.
Батько задумався.
— Вона не схожа на тих, кого ми йому “планували”.
— Саме тому вона й справжня, — відповіла мати. — І, здається, єдина, хто бачить в ньому не прізвище і не рахунок.
Вона встала.
— Я не знаю, чим усе це закінчиться. Але я більше не хочу бути проти цієї дівчини.
І вперше за довгий час у цьому домі настала не тиша — а спокій.
 

Ранок у квартирі почався з… запаху кави.
Настя прокинулася й на мить не зрозуміла, де вона. Потім згадала — велике ліжко, штори, що пропускають сонце, і Максим, який, здається, вирішив стати ранковою людиною.
Вона вийшла з кімнати в його футболці — занадто великій, м’якій і явно “чоловічій”.
На кухні Максим стояв біля кавомашини з таким виглядом, ніби веде з нею переговори.
— Вона знову перемагає, — пробурмотів він.
— Хто? — усміхнулася Настя.
Він обернувся. І завмер.
— Ти це спеціально, так? — сказав тихо.
— Що саме?
— Виглядати так, ніби ти — мій ранок. Назавжди.
Настя почервоніла.
— Я просто взяла першу річ…
— Це моя улюблена футболка.
— Ой.
— Ні, — він усміхнувся. — Це не “ой”. Це “залиш”.
Він простягнув їй чашку кави.
— Без перевірок. Без запитань. Без напруги, — сказав він. — Просто кава.
Вона зробила ковток.
— Смачно.
— Я дивом не спалив кухню.
— Прогрес, — засміялася Настя.
Вони сіли за стіл. Ноги торкнулися під столом — випадково, але ніхто не відсмикнувся.
— Учора ти була… неймовірна, — сказав Максим серйозніше. — Я ніколи не бачив, щоб хтось так тримав удар.
— Я просто не хотіла, щоб тебе знову вирішували без тебе, — відповіла вона.
Він подивився на неї довго. М’яко.
— Знаєш, що найстрашніше?
— Що?
— Що мені з тобою… спокійно. І смішно. І тепло.
Пауза.
— А це для мене нове.
Настя усміхнулася.
— Для мене теж.
Він простягнув руку й поправив пасмо її волосся — обережно, ніби питав дозволу.
— Сніданок удвох. Ранок без війни. Мені подобається цей шлюб, — жартома сказав він.
— Ти тільки не звикай, — піддражнила вона.
— Пізно, — відповів він тихо.
І в цій тиші вже не було напруги.
Тільки щось нове. Тепле. Небезпечне. Справжнє .

💍💵💍
Настя любила ці короткі години тиші, коли квартира ніби видихала. Максим поїхав у справах, і вперше за день тут було по-справжньому спокійно.
Дзвінок у двері був несподіваним.
— Я знаю, що Макса нема, — голос Лізи пролунав ще до того, як Настя встигла щось сказати. — Але я до тебе.
Настя усміхнулась.
Вона вже давно перестала дивуватися тому, як легко Ліза увійшла в її життя.
Ліза — молодша сестра Максима — була повною його протилежністю. Жива, щира, трохи хаотична, з великими очима й постійною усмішкою. Вона скидала кросівки просто в коридорі й одразу пройшла на кухню.
— Кава? — спитала Настя.
— Обов’язково. І бажано з печивом. Бо в мене серйозна розмова, — Ліза підморгнула.
Настя засміялася, але щось у тоні Лізи змусило її насторожитися.
Вони сіли на диван, підтиснувши ноги, як це буває тільки між подругами. Ліза обхопила чашку долонями й кілька секунд мовчала, ніби підбирала слова.
— Знаєш… — нарешті почала вона. — Я давно не бачила Макса таким.
Настя підвела погляд.
— Яким?
— Справжнім, — без вагань відповіла Ліза. — Не мажором, не самовпевненим іронічним типом, не тим, хто вміє подобатися всім. А… живим.
Настя слухала уважно, не перебиваючи.
— Він поруч із тобою інший, — продовжила Ліза. — Спокійніший. Чесніший. Навіть мовчить по-іншому.
Вона усміхнулась.
— І це мене трохи лякає. І дуже тішить водночас.
Настя опустила очі на чашку.
— Я помітила, що він не такий, як я думала спочатку, — зізналася вона тихо.
Ліза нахилилася ближче.
— Настю… — її голос став м’яким, майже змовницьким. — А скажи мені чесно.
Пауза.
— Тобі подобається мій брат?
Настя видихнула.
Без сміху. Без ухилянь.
— Так, — сказала вона просто.
Ліза усміхнулась широко, але не тріумфально — тепло.
— Але… — Настя підняла палець, ніби ставлячи межу. — Я не хочу поспішати.
— Через фіктивний шлюб? — здогадалась Ліза.
— І через нього теж, — кивнула Настя. — Я знаю, з чого все почалося. Я не хочу будувати ілюзій.
Вона підвела очі.
— Я бачу, що Макс не такий, яким здавався. Але мені важливо дізнатися його глибше. Зрозуміти…
Вона замовкла, шукаючи слова.
— Чи він саме той, з ким я хочу бути. Не через умови. А через вибір.
Ліза кілька секунд мовчала. Потім несподівано обійняла Настю.
— Ти навіть не уявляєш, яка ти правильна, — прошепотіла вона. — І якби ти знала, як давно Максу була потрібна саме така дівчина.
— Я не хочу його змінювати, — швидко сказала Настя.
— І не треба, — відповіла Ліза. — Ти його не змінюєш. Ти просто дозволяєш йому бути собою.
Вони відсторонилися, усміхаючись одна одній.
— Знаєш, — додала Ліза, піднімаючись. — Якщо він зробить тобі боляче…
Вона зробила паузу.
— Я все одно буду на твоєму боці.
Настя засміялася, але в очах защеміло.
— Дякую. За це. І за тебе.
Ліза підморгнула.
— Ну все. Досить серйозностей. Пішли їсти щось шкідливе. Бо справжня жіноча дружба без цього не працює.
І в цю мить Настя точно знала:
у цьому великому, незвичному для неї світі вона знайшла не лише шлюб за умовою.
А й подругу за вибором 💖