Розділ 8

Духовка тихо гуділа.
Пиріг пікся, наповнюючи квартиру запахом яблук, кориці й чогось дуже домашнього. Ми сиділи на підлозі біля кухонних шафок, ще в борошні, з розкуйовдженим волоссям і щоками, які боліли від сміху.
Максим мовчав.
Це було не те мовчання, яке ніякове. Воно було… зосереджене. Наче він щось вирішував усередині себе.
— Знаєш, — нарешті сказав він, дивлячись не на мене, а кудись перед собою, — я ніколи так не проводив вихідні.
— У сенсі? — обережно спитала я.
— Без плану. Без людей. Без показухи, — він усміхнувся кутиком губ. — Просто… отак.
Я притиснула коліна до грудей.
— Мені подобається, — тихо сказала я.
Він кивнув.
— Мені теж. І це… дивно.
Максим провів рукою по волоссю, залишивши на ньому слід борошна. Я ледве стримала усмішку.
— Раніше я думав, що комфорт — це коли все ідеально, — продовжив він. — А сьогодні в мене згорілий омлет, борошно навіть у вухах… і я не хочу, щоб це закінчувалось.
Він повернувся до мене.
Його погляд був серйозний. Відкритий. Небезпечний.
— Настю… — він вдихнув глибше. — Я…
Він замовк.
Я відчула, як серце прискорилось.
— Ти що? — ледь чутно спитала я.
— Я боюсь це сказати, — чесно відповів він. — Бо якщо скажу — дороги назад не буде.
Між нами повисла тиша. Густа, як повітря перед грозою.
Я не знала, що сказати. І водночас знала — якщо він зараз скаже це вголос, я вже не зможу прикидатись.
І саме в цю мить…
📱 ДЗЗЗЗЗЗИНЬ
Телефон Максима завібрував на столі.
Він з закритими очима видихнув.
— Ні… — прошепотів.
Я глянула на екран.
«Мама»
— Візьмеш? — тихо спитала я.
Він провів рукою по обличчю, ніби збирав себе докупи, і натиснув прийняти.
— Так, мамо.
— Максиме, — голос був надто бадьорий. — Ми з батьком вирішили, що час на справжній сімейний обід.
Я напружилась.
— Усі разом. Ти, Настя. У нас. Уже сьогодні.
Максим кинув на мене швидкий погляд.
— Сьогодні? — перепитав. — Так раптово?
— Родина не планується, — усміх у голосі матері був відчутний. — Тим більше після весілля. Ми хочемо побачити, як ви живете.
Ох.
— Добре, — сказав він після паузи. — Ми будемо.
Він завершив дзвінок і кілька секунд мовчав.
— Ну що ж, — нарешті промовив, — здається, пиріг у духовці — це ще не всі випробування на сьогодні.
Я нервово засміялась.
— Вони… серйозні?
— Дуже, — кивнув він. — Особливо мама.
Він подивився на мене уважно.
— Ти не зобов’язана, — швидко сказав. — Якщо не хочеш…
— Я хочу, — перебила я. — Просто… хвилююсь.
Максим простягнув руку й накрив мою долоню своєю.
Тепло. Спокійно. Без тиску.
— Я поруч, — сказав тихо. — І не дам тебе образити. Обіцяю.
Я подивилась на нього — і згадала, як він майже щось сказав кілька хвилин тому.
— Максим… — почала я.
— Потім, — м’яко усміхнувся він. — Я скажу. Обов’язково.
Духовка дзенькнула — пиріг був готовий.
Але я знала:
найважливіше в цій квартирі зараз —
не пиріг.
І навіть не сімейний обід.
А слова, які він поки що носив у собі…
і які змінять усе 😍🔥

Настя зрозуміла, що хвилюється, ще до того, як Максим заглушив двигун.
Той самий дім. Ті самі ворота. Але тепер усе інакше.
Минулого разу вона переступала цей поріг як “дівчина, яку привели познайомити”.
Сьогодні — як дружина, яка живе з їхнім сином під одним дахом.
— Все буде добре, — сказав Максим, стискаючи її пальці. — Вони вже звикли до думки, що ти зі мною.
— Звикли — не означає прийняли, — тихо відповіла вона.
Мати Максима відчинила двері майже одразу.
В її погляді промайнула пауза — коротка, але помітна. Вона окинула Настю з ніг до голови, ніби звіряла картинку з власними очікуваннями.
— Заходьте, — сказала стримано. — Обід уже готовий.
Батько сидів за столом, переглядаючи новини на планшеті. Він підвів очі, кивнув.
— Настю.
— Добрий день, — відповіла вона впевнено.
Сіли.
Стіл був ідеальний — так само, як і мовчання між першими хвилинами розмови.
— Як вам живеться разом? — першою порушила тишу мати, ніби між іншим. — Уже кілька місяців, здається.
Настя відчула, як Максим напружився поруч.
— Добре, — відповіла вона. — Ми вчимося домовлятися.
— Максим ніколи не був простим у побуті, — мати ледь усміхнулася. — Сподіваюся, він не переклав на тебе всі незручності.
— Ні, — Настя теж усміхнулася. — Він старається. Навіть готувати.
Максим пирхнув, але промовчав.
Батько відклав планшет.
— Ти ж розумієш, Настю, — почав він повільно, — що це рішення… жити разом, шлюб — воно виглядає поспішним.
— Ми уклали контракт, — різко відповів Максим. — І ми обоє знали, на що йдемо.
— Контракт — це папір, — спокійно сказав батько. — А репутація — річ довша.
Погляд ковзнув до Насті.
— Ти не боїшся, що все це може закінчитися… швидше, ніж ти очікуєш?
Максим уже відкрив рот, але Настя знову торкнулася його руки.
— Я не боюся, — сказала вона твердо. — Бо я тут не через квартиру і не через статус.
Вона глянула прямо на батька.
— Я живу з вашим сином, бо ми домовилися бути чесними. Навіть якщо це складно.
Мати мовчала, але в її погляді з’явилася уважність.
— І якщо цей шлюб завершиться? — запитав батько.
— Тоді я піду так само гідно, як і прийшла, — відповіла Настя. — Без претензій. Але поки я тут — я з Максимом.
Максим різко відсунув стілець.
— Я не дозволю говорити з нею так, ніби вона тимчасова, — сказав він жорстко. — Вона — моя дружина. І живе зі мною не “поки що”.
Тиша була густою.
Мати зітхнула першою.
— Ти захищаєш її так, ніби вже зробив вибір, — сказала вона.
— Я його зробив, — відповів Максим без вагань.
Коли вони виходили з дому, Настя відчула, як напруга повільно спадає.
— Я не все зіпсувала? — тихо запитала вона.
Максим зупинився, обійняв її, притулив лоб до її чола.
— Ти була сильною. І чесною.
Після паузи додав:
— Саме цього вони не очікували.
Настя всміхнулася.
Вперше за весь вечір — легко.