Розділ 7

Квартира зустріла нас тишею.
Не напруженою — спокійною, глибокою, ніби вона теж знала: сьогоднішній вечір був важливим. Я скинула туфлі, відчула холодну підлогу під ногами й лише тоді зрозуміла, наскільки втомилась. Приємно. По-справжньому.
— Хочеш чаю? — запитав Максим.
— Хочу… повітря, — усміхнулась я.
Він кивнув, ніби саме цього й чекав.
Балкон був залитий нічним світлом. Київ розстелився перед нами — вогні, мости, далекі сигнали машин. Місто жило своїм життям, а ми ніби випадково опинились на його тихому краю.
Я вийшла першою, накинула легкий плед на плечі. Сукня ще зберігала тепло ресторану, але ніч була прохолодною.
Максим вийшов слідом. Не торкнувся. Став поруч.
Ми мовчали.
І це мовчання не тиснуло — воно огортало.
— Ти сьогодні багато розповіла, — сказав він нарешті. — Дякую.
— Я не часто це роблю, — відповіла я чесно. — Зазвичай люди не слухають.
— Я слухаю, — тихо сказав він.
Я повернулась до нього. Його обличчя було напівосвітлене вуличними ліхтарями. Спокійне. Справжнє.
— Знаєш, — продовжив Максим, дивлячись на місто, — я завжди думав, що знаю, чого хочу. Машини, гроші, свобода. А потім з’являєшся ти — і все це раптом здається… другорядним.
У мене перехопило подих.
— Максим…
— Я не прошу нічого, — швидко додав він. — І не тисну. Я просто… хотів, щоб ти знала.
Я міцніше стиснула плед.
— Мені страшно, — зізналась я. — Бо я починаю відчувати більше, ніж планувала.
Він повернувся до мене повністю.
— Мені теж, — сказав тихо. — Але, мабуть, це чесніше, ніж вдавати, що нічого не відбувається.
Ми стояли зовсім близько. Я відчувала його тепло, його дихання. Один крок — і все могло б змінитись.
Але він не зробив його.
Натомість просто підняв руку — повільно, питаючи дозволу — і поправив пасмо мого волосся, яке вибилось із зачіски.
Ледь торкнувся.
Це було ніжніше за будь-який поцілунок.
— З днем народження ще раз, Настю, — сказав він. — Я радий, що ти тут. Зі мною.
Я подивилась на нього — і в цю мить зрозуміла:
цей балкон, ця ніч, ця тиша — вони стануть для мене точкою відліку.
Не початком історії.
А моментом, коли я перестала тікати від почуттів.
Ми ще довго стояли поруч, дивлячись на місто під нами.
Під одним небом.
У фіктивному шлюбі, який дедалі менше був фіктивним 💔💖

Запах горілого — це універсальна мова паніки.
Я прокинулась у вихідний без будильника, солодко потягнулась… і раптом зморщила ніс.
— О ні… — пробурмотіла я.
Запах був чіткий.
Дуже чіткий.
Я вискочила з ліжка й босоніж побігла на кухню — і те, що я побачила, змусило мене завмерти на порозі.
Максим.
У футболці, яку я раніше не бачила (і яка була йому трохи замала), з серйозним обличчям стояв перед плитою. Сковорідка диміла, як вулкан перед виверженням. Кришка була відкрита, а щось на ній… ну, колись було яйцями.
— ТИ ЩО РОБИШ?! — вигукнула я.
Він здригнувся.
— Рятую ситуацію! — гордо заявив. — Або принаймні намагаюсь.
— Воно вже померло, Максим, — я підбігла й вимкнула плиту. — І, здається, кілька хвилин тому.
Він глянув на сковорідку, потім на мене.
— Я просто хотів приготувати сніданок, — сказав з таким виразом, ніби зізнавався у великому злочині.
— Ти вперше це робиш, так? — примружилась я.
— Ні, — образився він. — Я колись робив тости.
— І…?
— Пожежна сигналізація досі мені це згадує.
Я не витримала й розсміялась.
— Добре, шеф-кухарю, — сказала я, засукуючи рукави. — Відійди. Я допоможу.
— Серйозно? — його очі засвітились. — Ти не злишся?
— Максим, — я глянула на нього. — Це наймиліша кулінарна катастрофа, яку я бачила.
🍳 
Ми почали з простого: омлет.
— Ти ріж цибулю, — сказала я. — Тільки повільно.
— Я вмію, — впевнено заявив він… і за хвилину очі в нього почали сльозитись.
— Вона мене атакує! — буркнув він.
— Це помста за сковорідку, — засміялась я.
Омлет вийшов… їстівний. Уже перемога.
Максим стояв поруч, уважно дивився, як я рухаюсь по кухні.
— Ти так впевнено це робиш, — сказав він. — Наче це твоє місце.
Я знизала плечима.
— У бабусі я завжди була на кухні. Там вирішувалось життя.
— У мене життя вирішувалось у ресторанах, — зітхнув він. — І, здається, я багато пропустив.
Я усміхнулась.
— Хочеш пиріг?
— Хочу. Дуже, — одразу відповів він.
🥧 
Коли на столі з’явилось борошно — я зрозуміла, що це небезпечно.
— Тільки акуратно, — попередила я.
— Я обережний, — серйозно кивнув Максим.
І… за п’ять секунд впустив пакет борошна.
Хмара білого пилу здійнялась у повітря.
— МАКСИМ! — вигукнула я.
Він подивився на мене. Потім на свої руки. Потім — усміхнувся.
— Ти тепер теж у справі.
І…
кинув у мене жменю борошна.
— ТИ ЩО РОБИШ?! — я завмерла на секунду… а потім кинулась у відповідь.
— Це війна! — сміявся він.
За хвилину ми були обоє в борошні. Моє волосся, його футболка, навіть підлога — все було біле.
Ми сміялись так, що в мене болів живіт.
— Ти виглядаєш… — він замовк, дивлячись на мене. — Дуже щасливою.
Я теж подивилась на нього.
Розкуйовджений. Усміхнений. Без масок.
— Ти теж, — тихо сказала я.
Ми завмерли.
На кухні. В борошні. Серед тіста й сміху.
Це не було ідеально.
Це було справжньо.
І коли пиріг нарешті опинився в духовці, а ми сиділи на підлозі, притулившись спинами до шафок, я зрозуміла:
Я вперше відчувала себе вдома.
Не через квартиру.
А через людину поруч.