Розділ 5

Максим побачив їх випадково.
І саме це дратувало найбільше.
Він вийшов із переговорної раніше, ніж планував — голова гуділа після дзвінків, інвестори тиснули, а настрій був паршивий. Єдине, чого він хотів, — кави й Насті. Просто глянути на неї, переконатися, що вона тут, поруч, під одним дахом його життя.
І побачив.
Артем стояв надто близько.
Занадто розслаблено.
Занадто… своїм.
Настя сміялася. Тихо, щиро — так, як сміялася не завжди з Максимом. Її пальці стискали паперовий стаканчик, а очі світилися живим теплом. Артем нахилився до неї, щось сказав — і вона знову усміхнулась.
У грудях Максима щось різко стиснулося.
Це було не просто роздратування.
Це була злість, перемішана зі страхом.
І усвідомленням, яке вдарило боляче й чітко:
Я можу її втратити.
— Настя, — його голос пролунав різкіше, ніж він планував.
Вона обернулась.
Її усмішка трохи згасла, але погляд одразу став уважним.
— Максим… ти вже звільнився?
— Так, — коротко. Його очі ковзнули до Артема. — Нам треба поговорити. Удвох.
Артем миттєво все зрозумів. Він не відступив, не знітився — навпаки, випростався, наче прийняв виклик.
— Я якраз збирався йти, — спокійно сказав він Насті. — Напишу.
Максим зціпив зуби.
Напишеш?
Серйозно?
Коли Настя відійшла, лишивши їх сам на сам, повітря між чоловіками стало важким.
— Ти переходиш межу, — почав Максим без привітань.
Артем схрестив руки на грудях.
— А де вона, ця межа? — спокійно, майже холодно. — У фіктивному шлюбі? У контракті? Чи в твоїй голові?
— Не грайся зі мною, — Максим зробив крок ближче. — Ти знаєш, що вона моя дружина.
— На папері, — відповів Артем. — А в житті? Ти сам казав, що це угода.
Максим відчув, як щелепи напружились.
— Угода чи ні — вона зі мною. І я не дозволю тобі…
— Не дозволиш? — Артем усміхнувся, але в цій усмішці не було тепла. — Ти не власник, Максе. І вона не річ.
— Я знаю! — різко перебив Максим. — Саме тому я говорю зараз із тобою, а не влаштовую сцен.
Він видихнув, провів рукою по волоссю.
Говорити було складно. Але мовчати — ще гірше.
— Я не знаю, коли все пішло не за планом, — тихіше сказав він. — Але я знаю одне: я не віддам її. Не тобі. Не нікому.
Артем уважно дивився на нього кілька секунд.
— А якщо вона сама захоче піти?
Це питання вдарило сильніше, ніж будь-який удар.
Максим мовчав.
Потім повільно відповів:
— Тоді це буде її вибір. Але поки вона поруч зі мною — ти тримаєш дистанцію.
— Це звучить як страх, — тихо сказав Артем.
— Це звучить як правда, — відповів Максим. — Я вперше боюся щось втратити.
Між ними запала тиша.
Артем кивнув. Не переможно — скоріше задумливо.
— Добре. Я почув тебе. Але пам’ятай: справжні почуття не захищаються заборонами.
Він розвернувся й пішов.
Максим залишився сам, дивлячись йому вслід.
У грудях палало одне-єдине бажання:
зробити так, щоб Настя сама захотіла залишитись.
Не через контракт.
Не через шлюб.
А через нього.

POV Настя.

Я відчула це ще до того, як він зайшов.
Повітря в квартирі змінилося — ніби хтось відкрив вікно в грозу. Максим увійшов тихо, але в його рухах було щось різке, стримане, неначе він тримав себе за невидимі межі.
— Ти довго, — сказала я, хоча насправді чекала.
Він зупинився біля кухонного столу, поклав ключі. Не дивився на мене одразу.
— Зустрів Артема, — нарешті промовив.
І отут щось клацнуло.
Не в ньому — в мені.
— А… — я зробила вигляд, що це дрібниця, — зрозуміло.
Тиша між нами розтягнулася. Я відчула, як він дивиться. Не просто дивиться — вивчає. Наче шукає відповідь на запитання, яке не хоче ставити.
— Він тобі подобається? — раптом.
Прямо. Без обходів.
Я підняла на нього очі. Максим стояв навпроти, руки в кишенях, плечі напружені. Не мажор. Не самовпевнений красень. Чоловік, який чекає й боїться почути правду.
— Він мій друг, — обережно сказала я. — Чому ти питаєш?
Він усміхнувся — криво, без радості.
— Просто цікаво.
Ні.
Це було не «просто».
Я підійшла ближче. Занадто близько для «просто цікаво». Його запах — знайомий, теплий, трохи різкий — раптом став важливішим за будь-які слова.
— Ти ревнуєш? — тихо запитала я.
Максим завмер.
Ця пауза сказала більше, ніж зізнання.
— Не вигадуй, — відповів він після секунди. — Ми ж домовлялись.
— Домовлялись не відчувати? — я не втрималась.
Він опустив погляд. А потім підняв — і в ньому було щось нове. Вразливе. Небезпечне.
— Настю… — його голос став нижчим. — Ти навіть не уявляєш, як складно робити вигляд, що мені байдуже.
Моє серце вдарилось об ребра.
Він зробив крок. Я — не відступила.
Між нами залишилось зовсім мало простору. Я відчувала тепло його тіла, бачила, як повільно здіймаються груди від глибокого вдиху.
— А якщо я не хочу, щоб тобі було байдуже? — прошепотіла я, сама не розуміючи, звідки в мені ця сміливість.
Його рука піднялась — і зупинилась за сантиметр від мого обличчя. Не торкнувся. Але я відчула цей дотик шкірою.
— Ти небезпечна, — тихо сказав він. — Знаєш?
— А ти, Максим, — я ковтнула повітря, — дуже погано приховуєш ревнощі.
Він засміявся коротко, хрипко.
— Можливо. Але ще гірше я приховую те, що хочу.
Наші погляди переплелися. Світ звузився до цієї кімнати, до цього моменту, до того, як легко було б зробити крок — і як страшно.
Він відступив першим.
— Нам треба зупинитися, — сказав, майже з болем.
Я кивнула. Але всередині вже знала:
Ми зайшли надто далеко, щоб зробити вигляд, що нічого не відбувається.
Коли Максим пішов у спальню, я лишилась на кухні, притискаючи долоню до грудей.
Він ревнує.
Не через контракт.
Не через шлюб.
Через мене.
І це було водночас лячно…
і до болю солодко 💔💖
 

POV Настя.

Ніч у цій квартирі була іншою.
Не такою, як попередні — не тихою і не спокійною. Вона дихала напругою, шурхотами, невисловленими словами. Навіть стіни, здавалося, слухали.
Я лежала на ліжку, втупившись у стелю. Світло нічника відкидало м’які тіні, але темрява всередині мене була глибшою.
Він ревнує.
Ця думка крутилася в голові, як заїжджена платівка. Я знову і знову згадувала його погляд — не зухвалий, не глузливий, а оголений. Справжній. Такий, який не сховаєш за жартами чи самовпевненістю.
Я перевернулась на бік, притиснула подушку до грудей.
— Дурна… — прошепотіла в темряву.
Але серце не слухалось.
Я чула, як у сусідній кімнаті Максим ходить. Кроки — туди-сюди. Він теж не спав. Це знання чомусь гріло і лякало водночас.
Якщо це фікція — чому так боляче?
Якщо це гра — чому я боюсь програти?
Перед очима постав Артем. Його посмішка, легкість, спокій. Поруч із ним було… безпечно. А поруч із Максимом — ні. Поруч із Максимом все було занадто: емоції, тиша, погляди, серцебиття.
І саме це лякало найбільше.
Я закрила очі — але замість сну побачила його. Як він стояв навпроти. Як стримувався. Як не доторкнувся.
Він міг.
Але не зробив.
І від цього в грудях защеміло сильніше.