Розділ 4

Я відчула, що щось змінюється, ще до того, як це сталося.
Не різко.
Не голосно.
А так, як змінюється повітря перед грозою.

Максим поїхав у справах зранку. Будинок став надто великим і надто порожнім. Я сиділа на кухні з ноутбуком і намагалася зосередитись на вступних документах, коли почула кроки.
— Привіт, — сказав Артем.
Я підвела голову.
Він був у простій сорочці, без показної впевненості. Інший, ніж учора. Спокійніший.
— Привіт. Ти… давно тут? — спитала я.
— Кілька хвилин, — усміхнувся він. — Не хотів заважати.
Він сів навпроти. Не надто близько. І це одразу роззброювало.
— Можна кави? — спитав він.
— Звісно.
Я помітила, що він дивиться не на мене — на мої руки. Наче боявся злякати .

— Ти не схожа на жінок, яких я знаю, — сказав він раптом.
— Це комплімент чи вирок? — усміхнулась я.
— Це факт, — відповів він. — Ти не граєш. І не намагаєшся сподобатися.
Я знизала плечима.
— Я втомилась намагатися бути зручною.
Він кивнув. Повільно.
— Знаєш, — сказав він, — Максим не завжди такий, яким здається.
Я глянула на нього уважно.
— Я знаю.
— Але й ти не така проста, — додав він. — І він це відчуває. Тому й злиться.
— Він не злиться, — сказала я тихо. — Він боїться.
Артем усміхнувся. Сумно.
— Можливо.

— Хочеш пройтись? — запропонував він. — Просто… подихати.
Я вагалась секунду.
А потім кивнула.
Ми йшли вулицею. Без пафосу. Без поспіху.
Він слухав. Справді слухав.
— Ти сумуєш за домом? — спитав він.
— За бабусею, — відповіла я. — За відчуттям, що тебе чекають.
— А тут? — тихо спитав він.
Я не відповіла одразу.
— Тут… красиво, — сказала я. — Але я не впевнена, що це мій дім.
Він зупинився.
— Ти маєш право не знати, — сказав він. — І маєш право вибору.
Його слова не тиснули.
Вони… дозволяли.
Ми сіли на лавку. Вітер колихав листя.
— Я не хочу лізти між вами, — сказав Артем. — Але я не можу удавати, що не відчуваю.
Я напружилась.
— Що саме? — спитала я.
Він подивився прямо.
— Що ти мені подобаєшся. Не як «дружина друга». А як жінка. Розумна. Сильна. Справжня.
Моє серце стиснулось.
— Артеме…
— Я не прошу відповіді, — швидко додав він. — Я просто хочу бути чесним. І щоб ти знала:
якщо ти захочеш піти — я не буду тягнути.
Якщо захочеш залишитись — я не буду тиснути.
Він зробив паузу.
— Я буду поруч. Якщо дозволиш.

Я дивилась на нього і вперше подумала:
А що, якщо стабільність — це не нудно?
А що, якщо безпека — це теж пристрасть?
Він не торкався мене.
Не намагався скоротити дистанцію.
І саме це було… небезпечно.
— Дякую за чесність, — тихо сказала я.
Він усміхнувся. Тепло.
— Це все, що я хотів.

Коли я повернулась додому, Максим уже був там.
Він подивився на мене.
І щось у його погляді змінилось.
Наче він відчув:
гра перестала бути односторонньою.
А я піднялась у свою кімнату з думкою, яка лякала найбільше:
А що, якщо мені доведеться когось поранити, щоб обрати себе?