Розділ 3

Після тієї ночі Максим змінився.
Не різко.
Не показово.
А так… ніби хтось перемкнув у ньому режим із «я беру» на «я намагаюсь».
І це було… дивно.
☕ Спроба №1: Ранок чемпіона
Я спустилась на кухню й завмерла.
На столі стояв піднос.
Кава.
Круасан.
Полуниця.
І… серветка з написом кривуватим почерком:
«Доброго ранку, дружино (фіктивно, але з повагою)»
Я пирснула зі сміху.
— Це підкуп? — спитала я, коли він з’явився.
— Ні, — серйозно відповів Максим. — Це стратегія.
— А інструкція є?
— Я імпровізую, — знизав плечима. — Кажуть, жінкам подобається щирість.
— Кажуть? — я зробила ковток кави. — Хто?
— Інтернет, — гордо заявив він.
Я засміялась. І вперше за довгий час — по-справжньому.
🌸 Спроба №2: Квіти без сенсу
Опівдні до дому привезли квіти.
Величезний букет.
— Це помилка, — сказала я охоронцю.
— Ні, — відповів Максим, з’являючись поруч. — Це тобі.
— За що?
Він замислився.
— За… те, що ти є.
Я скептично глянула на букет.
— Максиме, це виглядає так, ніби ти змагаєшся сам із собою.
— А що, якщо так і є? — усміхнувся він.
Я забрала букет.
Але посмішка залишилась.
🍳 Спроба №3: Кулінарна катастрофа
Увечері я почула запах… диму.
— Максим?! — я влетіла на кухню.
Він стояв біля плити з сковорідкою, яка явно переживала не найкращі часи.
— Я хотів приготувати вечерю, — винно сказав він.
— Це… що?
— Омлет. Був.
— Він живий? — уточнила я.
— Ні, — зітхнув Максим. — Але я старався.
Я зняла сковорідку з вогню.
— Добре. Відійди. Зараз я покажу, як це робиться.
Ми стояли поруч.
Надто близько.
— Ти не зобов’язана, — тихо сказав він.
— Я знаю, — відповіла я. — Але іноді можна робити щось… просто так.
Він дивився на мене так, ніби я відкрила йому нову планету.
🎬 Спроба №4: Побачення, яке «не побачення»
— Ходімо в кіно, — сказав він увечері.
— Це побачення?
— Ні, — швидко відповів він. — Це… спільне споживання попкорну.
— Переконливо, — усміхнулась я.
Ми сиділи в залі. Він простягнув мені попкорн.
— Ти їси занадто голосно, — прошепотів він.
— А ти дивишся на мене, а не на екран, — відповіла я.
— Бо на тебе цікавіше, — не задумуючись сказав він.
Я замовкла.
А він, здається, зрозумів, що сказав — і почервонів.
— Вибач, — тихо. — Я не планував.
— Іноді найкраще виходить без плану, — відповіла я.
💬 Спроба №5: Розмова
Пізно ввечері ми сиділи на балконі. Київ світився внизу.
— Я ніколи ні за ким так не бігав, — раптом сказав Максим.
— Це не марафон, — відповіла я.
— Я знаю. Я просто… хочу, щоб ти знала:
я не ідеальний.
Я помиляюсь.
Але з тобою мені хочеться бути кращим.
Я подивилась на нього. Довго.
— Максиме, — тихо сказала я. — Я не приз. І не трофей.
— Я знаю, — серйозно відповів він. — Ти — вибір.
І цього разу…
я повірила.
Тієї ночі я лягла спати з думкою, яка мене лякала і гріла водночас:
Можливо, він справді намагається.
І, можливо, я дозволяю.

💵🚗💵

POV Максим.

Я завжди вважав себе спокійним.
Ні, не так.
Я вважав себе байдужим.
Жінки приходили й ішли. Друзі — залишалися.
Артем був зі мною завжди. Ми знали один одного з університету. Він бачив усі мої романи, всі «тимчасові» історії й жодного разу не читав нотацій.
Поки не з’явилась вона.
🚗 
— Заїду сьогодні, — сказав Артем телефоном. — Давненько не бачилися.
— Заїжджай, — відповів я автоматично.
І тільки поклавши слухавку, зловив себе на думці:
А як на це відреагує Настя?
Це мене насторожило.
🏠 
Він прийшов, як завжди — упевнений, усміхнений, у своєму стилі.
Настя була на кухні. У домашній футболці, з волоссям, зібраним абияк.
Звичайна.
І водночас — небезпечна.
— Привіт, — сказав Артем і подивився на неї… довше, ніж треба.
— Привіт, — усміхнулась вона.
І в ту секунду щось у мені клацнуло.
— Це Артем, — сухо сказав я. — Мій друг.
— Я Настя, — сказала вона. — Дружина.
Вона сказала це спокійно.
Але Артем усміхнувся так, ніби почув слово «тимчасово».

Я не знаю, коли саме почав слідкувати.
За тим, як він слухає її.
Як сміється з її жартів.
Як дивиться, коли вона говорить.
— Вона цікава, — кинув Артем, коли Настя вийшла з кухні. — Жива.
— Не твій тип, — різко відповів я.
Він підняв брову.
— А ти її тип?
Я не відповів.
🍷 
Ми сиділи втрьох. Вино. Розмова. Сміх.
— А як ви познайомились? — запитав Артем у Насті.
— На зупинці, — відповіла вона.
— Романтично, — усміхнувся він. — Не схоже на Максима.
Я напружився.
— Не всі історії починаються в клубі, — сказала вона спокійно.
І знову — погляд між ними.
Наче я там був зайвим.
🔥 
Коли Настя пішла у свою кімнату, я не витримав.
— Не дивись на неї так, — сказав я тихо.
Артем здивовано глянув.
— Як — так?
— Як на жінку, яку хочеш, — різко відповів я.
Він мовчав кілька секунд.
— А що, якщо так і є? — спокійно сказав він. — Вона розумна. Красива. І… не твоя.
— Вона моя дружина, — відрізав я.
— Фіктивна, — нагадав він. — Ти сам так казав.
Мене вдарило.
Бо він мав рацію.
— Вона вільна, Максе, — продовжив Артем. — І має право вибору.
Я дивився на нього і вперше не знав, що сказати.
🌑 
Тієї ночі я не спав.
Я думав про те, як вона сміється.
Як дивиться, коли її слухають.
Як легко вона може піти.
І мене накрило.
Ревнощі.
Не як емоція.
Як страх.
А що, якщо вона обере не мене?
А що, якщо я запізнився?
Я завжди був першим.
А тепер — міг стати запасним.
⚖️ 
Я зрозумів одне:
якщо я не перестану грати — я програю.
Настя — не контракт.
Не пункт у заповіті.
І не трофей.
Вона — жінка, яка може піти.
І вперше в житті я знав точно:
цього я не переживу спокійно.