Розділ 2

Першу ніч у домі Максима я майже не спала.
Не тому, що було страшно.
А тому, що цей дім був надто тихий.
Жодних скрипучих підлог, жодного гавкоту сусідського пса, жодного бабусиного радіо зранку.
Тільки я.
І він — десь за стіною.
Мій чоловік.
Навіть думати про це було дивно.
☀️ 
Я прокинулась рано — звичка.
На кухні все блищало. Я довго шукала чайник, а потім зрозуміла, що він тут… сенсорний.
— Він не кусається, — почувся голос за спиною.
Я підскочила.
Максим стояв у спортивних штанах і футболці, з кавою в руці. Без маски мажора. Без посмішки для світу.
— Я просто хотіла чаю, — пробурмотіла я.
— Тут усе хоче кави, — усміхнувся він. — Але зроблю виняток.
Він натиснув кілька кнопок — і чайник слухняно зашипів.
— У нас є правила, — сказав він, сідаючи навпроти.
— Уже читала контракт, — відповіла я.
— Це не про папери. Це про побут.
Я напружилась.
— Я не лізу в твої речі. Ти — в мої.
— Я не заходжу без стуку.
— І… — він зробив паузу. — Я не привожу дівчат.
Я підняла брову.
— Ого. Це вже серйозна жертва.
— А ти? — спитав він.
— А я не закохуюсь у чоловіків, які думають, що світ крутиться навколо них, — спокійно сказала я.
Він засміявся.
— Чудово. Значить, проблем не буде.
Ми подивилися одне на одного.
І обидва знали: будуть.
💖 
Вона з’явилась несподівано.
Влетіла на кухню, як сонячний промінь.
— Боже! Це вона?! — вигукнула дівчина з рожевим волоссям і блискучими очима.
— Ліза, — простогнав Максим. — Не лякай людину.
— Я Ліза, — вона вже обіймала мене. — Його молодша сестра. І я тебе обожнюю.
— За що? — розгубилась я.
— Ти перша, кого він привів не з інстаграму.
Максим закотив очі.
— Ігноруй її.
— Ні, — серйозно сказала Ліза. — Ти — скарб.
Ми пили чай, а Ліза говорила без зупинки.
— Ти знаєш, що вони готують прийом на вашу честь?
— Що?! — я мало не вдавилась.
— Великий. Світський. Усе як вони люблять.
Я глянула на Максима.
— Ти не сказав.
— Хотів, щоб ти спочатку подихала, — винно відповів він.
Ліза нахилилась до мене.
— Слухай, — прошепотіла вона. — Я на твоєму боці. Завжди. Домовились?
Я усміхнулась.
У цьому домі з’явився мій союзник.
💍💵💍
Я стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті й не впізнавала себе.
Ні.
Поки що — ні.
— Ми зробимо з тебе бомбу, — сказала Ліза, зачиняючи двері. — Але не вульгарну. А розумну.
— Я не хочу виглядати чужою, — тихо сказала я.
— Ти не будеш, — серйозно відповіла вона. — Ти просто станеш… видимою.
👗 
Сукня була кольору айворі. Легка. Без зайвого блиску. Вона підкреслювала фігуру, але не кричала про це.
— Ти в ній — як відповідь на всі їхні упередження, — сказала Ліза.
Я ковтнула.
— А якщо я їм не сподобаюсь?
— Тоді це їхня проблема, — відрізала вона.
💄 
Макіяж — мінімальний.
Очі — глибші.
Губи — природні.
Волосся — м’які хвилі.
Я дивилась у дзеркало й бачила не сільську дівчину з валізою.
Я бачила жінку.
— Він впаде, — задоволено сказала Ліза.
— Не треба, — прошепотіла я.
— Треба, — усміхнулась вона. — Хай знає, що з тобою не жартують.
🥂 
Я запізнилась навмисно.
Коли я увійшла до зали, музика затихла.
Я відчула погляд Максима ще до того, як побачила його.
Він стояв з келихом, усміхнений…
І завмер.
Його очі були темні. Справжні.
Без маски.
— Вау, — видихнув він, коли я підійшла. — Ти…
— Все ще та сама, — спокійно сказала я.
— Ні, — тихо відповів він. — Ти набагато небезпечніша.
Він простягнув руку.
— Потанцюємо?
Я поклала свою в його долоню.
І в ту мить я зрозуміла:
цей прийом — лише початок.
Бо справжня гра тільки починалась 💫

💍💵💍
Після прийому в домі стало надто тихо.
Таке буває після гучної музики й чужих голосів — коли простір ніби оголюється. Я зняла сережки, обережно поклала їх на туалетний столик і подивилася на себе в дзеркало.
Я ще відчувала на шкірі його погляд.
Максим дивився на мене так, ніби вперше бачив. І це… хвилювало.
Я переодяглася в домашню піжаму — просту, закриту. Навмисно.
Нагадування. Собі й йому.
Коли я вимкнула світло й лягла, серце все ще билося швидше, ніж зазвичай.
І тоді я почула двері.
🌙 
— Ти не спиш? — його голос був тихим, незвично серйозним.
Я різко сіла в ліжку.
— Максим?! — я глянула на годинник. — Ти… нормальний?
Він стояв біля дверей.
Без сорочки.
Накритий лише простирадлом, яке трималося… на чесному слові.
— Нам треба поговорити, — сказав він так, ніби це було абсолютно логічно — з’явитися вночі в кімнаті «фіктивної дружини» майже голим.
— Поговорити? — я схрестила руки на грудях. — У такому вигляді?
— Я не планував, — він знизав плечима. — Але якщо вже чесно… ти сьогодні була неймовірна.
— Стоп, — я підвела руку. — Не треба.
Він зробив крок ближче.
Занадто близько.
— Ти ж сама бачила, — тихо сказав він. — Усі дивилися на тебе. Але я… я дивився інакше.
Я ковтнула.
— Максим. Ми домовлялися.
— Ми домовлялися, що не буде близькості без згоди, — він сів на край мого ліжка. — А що, якщо я хочу, щоб цей шлюб перестав бути фіктивним?
⚡ 
Відстань між нами скоротилася до кількох сантиметрів. Я відчувала тепло його тіла, запах парфуму, тишу, в якій будь-який рух був би надто гучним.
— А ти в мене про це питав? — спокійно сказала я.
Він завмер.
— Що?
— Ти запитав, чи я цього хочу? — я подивилась йому прямо в очі. — Чи ти знову вирішив усе сам?
Його щелепа напружилась.
— Я просто…
— Ти звик брати, — продовжила я. — Брати без дозволу. Без розмов. Без відповідальності.
Він мовчав.
— А тепер послухай мене, — я говорила тихо, але твердо. —
Між нами — контракт. Але навіть без нього є межі.
І якщо ти хочеш чогось справжнього —
то спочатку думай головою, а не тим, що між ногами.
Кілька секунд він просто дивився на мене.
Потім повільно підвівся.
🚪 
— Ти права, — нарешті сказав він. — Я поспішив.
Він узяв простирадло міцніше.
— Але знай одне, Настю, — він зупинився біля дверей. — Я не відступлю. Просто… зроблю все правильно.
Двері за ним зачинилися.
Я впала назад на подушки й видихнула.
Що це було?
Спроба.
Попередження.
Чи початок чогось значно небезпечнішого?
🌫
Тієї ночі я не спала.
І, здається, він теж.
Бо вперше за багато років Максим Коваленко зрозумів:
ця дівчина — не чергова пригода.
Її не можна купити.
Її не можна взяти силою харизми.
Її можна лише… завоювати.
А я лежала в темряві й думала:
Найстрашніше — мені не було байдуже.