Розділ 1

Максим сидів, закинувши ногу на ногу, і нудьгував.
У палаті пахло ліками й старістю.
— Ти не змінюєшся, — хрипло сказав дід. — Все життя — клуби, дівки, нуль відповідальності.
— Діду, я ж успішний, — усміхнувся Максим. — Бізнес працює, гроші є.
— А сім’я? — дід подивився прямо в очі. — Хоч раз щось справжнє було?
Тиша зависла.
— Я залишу тобі все, — продовжив дід. — Але за однієї умови.
Ти одружишся. І проживеш із дружиною рік.
Максим пирхнув:
— Серйозно? Шлюб?
— Або так, або всі мої гроші підуть на благодійність.
Цього разу Максим не сміявся.
💍💵💍
Десятки фото.
Модель. Донька депутата. Інфлюенсерка.
— Вони всі однакові, — буркнув Максим. — Порожні.
— Це твоє майбутнє, — сухо сказала мати.
Максим закотив очі.
Він уже знав: таку дружину він не хоче.

💍🚗💵
Максим і Артем виїжджали з клубу.
— Стоп, — раптом сказав Максим.
Біля зупинки стояла дівчина. Плакала. Маленька валіза біля ніг.
— Що трапилось? — запитав він.
Вона здригнулась, але відповіла:
— Я… не вступила. Грошей нема. Жити ніде…
Максим дивився на неї довше, ніж треба.
І раптом у нього в голові клацнуло.
— А якщо… фіктивний шлюб?
Вона витерла сльози.
— Ви жартуєте?
— Ні. Я допомагаю з коледжем. Ти — моя дружина. На папері.
Вона довго мовчала.
— Добре, — сказала тихо. — Але за умовами. Я — не іграшка.
Максим усміхнувся.
— Домовились.

💍💵💍

Будинок Коваленків світився, мов виставкова вітрина.
Панорамні вікна, мармурові сходи, охорона біля воріт — усе кричало про статус, гроші й контроль. Саме тут Настя ніколи не уявляла себе навіть у снах.
Вона сиділа на пасажирському сидінні чорного Porsche і стискала ремінь безпеки так, ніби він був її єдиним порятунком.
— Це… твій дім? — тихо запитала вона.
— Один із, — байдуже відповів Максим, зупиняючи авто.
Настя ковтнула.
Один із…
У неї вдома була бабусина хата, стара груша у дворі й лавка біля паркану.
Максим вийшов першим, обійшов машину й відчинив їй дверцята.
— Не бійся. Вони не кусаються, — з усмішкою кинув він.
— Я не боюся, — збрехала Настя і вийшла.
У цей момент двері будинку відчинилися.

Мати Максима — висока, ідеально вкладене волосся, у шовковому домашньому костюмі — завмерла на порозі.
Поруч з’явився батько — холодний погляд, руки в кишенях.
— Максим? — повільно промовила мати. — Хто це?
Максим не знітився. Навпаки — його губи торкнулася знайома зухвала усмішка.
— Добрий вечір. Познайомтесь.
Це — Настя.
Моя… дружина.
Настя відчула, як у неї підкосилися ноги.
— Що? — одночасно сказали обоє батьків.
— Вибачте? — уточнив батько, ніби не вірячи, що почув.
— Ми одружилися, — спокійно повторив Максим. — Сьогодні. Вранці.
Запала тиша. Така густа, що її можна було різати ножем.
Мати повільно оглянула Настю з голови до ніг: прості джинси, куртка, рюкзак за плечима. Без макіяжу. Без брендів. Без «правильного» походження, яке так легко читалося в їхньому колі.
— Це… жарт? — холодно запитала вона.
— Ні, мамо, — Максим узяв Настю за руку. — Абсолютно серйозно.
Настя здригнулась від дотику.
Він теплий. Реальний.
— Проходьте, — нарешті сказав батько, відступаючи вбік. — Нам є про що поговорити.

Будинок всередині був ще розкішніший: високі стелі, картини, запах дорогого парфуму і кави.
Настя відчувала себе чужою деталлю в ідеальному інтер’єрі.
Вони сіли у вітальні. Настя — рівно, руки на колінах, спина пряма, як учили з дитинства.
— Як вас звати? — сухо запитала мати.
— Анастасія, — відповіла вона. — Але можна Настя.
— Скільки вам років?
— Двадцять два.
— Родина?
— Я жила з бабусею.
Мати підняла брову.
— Жила?
Настя опустила очі.
— Вона померла кілька місяців тому.
Максим напружився.
Він цього не знав.
— Де ви познайомились? — втрутився батько.
— На вулиці, — відповів Максим раніше за Настю. — Випадково.
— Випадково? — мати гірко всміхнулась. — Ти одружився… випадково?
— Я одружився свідомо, — твердо сказав Максим. — Саме на ній.
Настя підвела на нього погляд.
Уперше — з подивом.

— Ти розумієш, що скажуть люди?! — різко сказала мати.
— Це не рівень нашої сім’ї!
Настя здригнулась, але не відвела погляду.
— Мамо, — голос Максима став холодним. — Я не товар на ринку.
— А вона хто? — мати вказала на Настю. — Дівчина без освіти? Без грошей?
— Я вступала до коледжу, — тихо, але чітко сказала Настя. — Не вистачило балів. Я працюватиму. Я не прошу ваших грошей.
— Але взяла шлюб з нашим сином, — відрізала мати.
Настя повільно підвелася.
— Я не знала, що кохання вимірюється рахунками.
— Настя, — Максим теж встав, став поруч. — Все добре.
— Ні, — вона глянула на нього. — Не добре. Але я не дозволю принижувати себе.
У кімнаті знову запала тиша.
Батько уважно дивився на неї. Довше, ніж раніше.
— У вас є характер, — нарешті сказав він. — Це… несподівано.

Коли Настю провели до гостьової кімнати, Максим залишився з батьками.
— Ти вперше за багато років зробив щось не за планом, — сказав батько.
— І вперше мені не соромно, — відповів Максим.
У своїй кімнаті Настя сіла на ліжко й видихнула.
Вона боялась. Але не шкодувала.
А Максим стояв у коридорі й раптом зрозумів:
ця «фіктивна» дружина — зовсім не така проста, як він думав.
І це… його лякало.
І водночас — страшенно подобалось.

💍💵💍
POV  Настя.

Я досі не могла повірити, що це сталося насправді.
Коли ми зайшли в дім його батьків, у мене тремтіли коліна. Але ще сильніше вони тремтіли вранці того дня, коли Максим сказав:
— Збирайся. Їдемо в ЗАГС.
Я пам’ятаю, як дивилася на нього, не розуміючи — жартує він чи ні.
— Зараз? — перепитала я.
— А що, відкладемо на «ніколи»? — усміхнувся він.
💍 
Я одягла єдину світлу сукню, яку взяла з собою з дому. Просту. Без прикрас. Волосся зібрала у хвіст. Дивилася в дзеркало й думала:
Настю, ти ж завжди хотіла вступити до коледжу, а не вийти заміж за незнайомого мажора.
Максим чекав у машині. Спокійний. У темних окулярах. Наче це була звичайна ділова зустріч.
— Ти впевнена? — спитав він, коли я сіла.
— А ти? — відповіла я.
Він коротко кивнув.
🏛 
Будівля була сіра, звичайна, без жодної романтики. Саме це й заспокоювало.
Не було гостей. Не було квітів. Не було обіцянок.
Тільки ми.
І жінка з втомленими очима, яка читала стандартний текст, ніби зачитувала інструкцію до мікрохвильовки.
— Ви згодні? — пролунало.
Я глянула на Максима.
Він дивився прямо. Вперше — без іронії.
— Так, — сказав він.
Черга дійшла до мене.
— Ви згодні?
У голові промайнуло бабусине обличчя. Мій провалений вступ. Ніч на зупинці.
І шанс.
— Так, — тихо сказала я.
Ручка в моїй руці тремтіла, коли я ставила підпис.
Я стала дружиною чоловіка, якого майже не знала.
📄 
Після ЗАГСу ми заїхали в його офіс. Скло, метал, панорама Києва.
Тут усе було про контроль.
— Це не образа, — сказав Максим, кладучи папери на стіл. — Це захист. Для нас обох.
Я читала повільно.
Умови фіктивного шлюбу:
спільне проживання — 1 рік
жодних зобов’язань щодо почуттів
жодної близькості без взаємної згоди
він допомагає з коледжем і витратами
після року — розлучення без претензій
— Ти завжди все страхуєш? — спитала я.
— Завжди, — відповів він. — А ти?
Я взяла ручку.
— Я страхуюсь лише від одного. Щоб мене не використали.
Він подивився уважніше.
— Я не такий.
— Всі так кажуть, — відповіла я і підписала.
Він теж.
Наші підписи були рівними. А от життя — ні.
🌆 
Ми їхали мовчки. Київ пропливав за вікнами: люди, кав’ярні, звичайні пари.
— Шкодуєш? — раптом спитав Максим.
Я подумала.
— Ні, — чесно сказала я. — Я боюся. Але не шкодую.
Він усміхнувся куточком губ.
— Ти дивна.
— Ти теж, — відповіла я.
І в ту мить я зрозуміла:
цей шлюб — не просто угода.
Це випробування. Для нас обох.
🌙
Коли я лягла в ліжко вже в його домі, дивилася в стелю й думала:
Рік. Лише рік.
Я ще не знала, що один рік може перевернути все життя.
І що найбільша небезпека цього контракту —
не гроші,
не статус,
а почуття, які не були прописані жодним пунктом.