Глава 31

Солейна відчула, як земля під ногами стала м’якою. Ронар підтримав її за талію, перш ніж вона похитнулася. Дівчина виставила долоню, показуючи, що все добре.
— А лист? Послання? Хоч щось? — голос Солейни зірвався.
— Нічого, Ваша Світлосте.
Настала тиша. Така густа, що Солейна чула власне серцебиття. Лісар поїхав з балу вночі без охорони. На нього могли напасти розбійники, хижі звірі, могло статися будь-що. Або ж він тікає? Ображений? Шукає жреця? Думки роїлися у голові дівчини й вона не знала правильної відповіді. Дівчина схопилася за колону:
— Він не схожий на людину, яка втекла б, не попередивши, — прошепотіла Солейна. — Щось сталося.
— Не хвилюйся я з’ясую, де він подівся. Один з найкращих слідопитів королівства мій знайомий. Я накажу йому знайти Лісара.
— Накажеш? — Солейна підняла брови від здивування. Не розуміла звідки волоцюга знає найкращого слідопита королівства і яке він має право йому наказувати. Ронар прикусив губу:
— Попрошу. Я мав на увазі порошу, — чоловік вибрав з кишені монети та простягнув їх слузі. — Коли Лісар з’явиться, то, будь ласка, одразу повідомте про це леді Солейні. Не варто, щоб вона хвилювалася.
— Звісно, — лакей кивнув та заховав гроші до кишені.
Солейна повернулася до карети і сіла на диванчик. Карета вирушила вперед, а дівчина не зводила підозрілого погляду від чоловіка. Не могла зрозуміти звідки у нього гроші. Костюм, в якому він з’явився вчора на балу явно не з дешевих. Він знав таке, що зазвичай невідоме простим людям.
Карета котилася засніженою дорогою, скрип коліс ритмічно вирізав тишу. Після ранкової надто відвертої сцени між ними висіла напруга, густіша за зимове повітря. Нарешті, щоб трохи розтопити кригу, котра утворилася між ними, дівчина почала розмову:
— Ти впевнений, що ми знайдемо Лісара?
— Знайдемо, — його погляд блукав десь далеко у вікні, а темні очі виказували тривогу.
Карета різко смикнулася. Солейна скрикнула, вчепившись у сидіння. Ронар повністю відкинув завісу й визирнув назовні.
— Прокляття! Ми зупинилися не тому, що коні втомилися.
В ту ж мить щось глухо вдарило по даху. Карета розхиталася.
— Що відбувається? — Солейна вчепилася в нього очима.
— Хтось намагається відчепити передню вісь, — Ронар здавався надто спокійним, наче таке трапляється з ним щодня і є буденним. — Вони не хочуть, щоб ми втекли.
Ще один удар пролунав гучніше. Знадвору донісся суворий голос:
— Ронаре, виходь!
Солейна завмерла. Її серце калатало, мов навіжене, а з вуст вирвався шепіт:
— Це ті люди, котрі тебе шукали у цілительській?
Ронар не відповів, але в його очах спалахнув холодний блиск. Він стиснув губи й миттєво прийняв рішення.
— Переховуватися немає сенсу, вони мене знайшли. Залишайся у кареті, не потрібно, щоб тебе бачили. Ховайся і не виглядай ні за яких умов. Я скажу, коли все закінчиться.
Він відчинив дверцята й рішуче ступив назовні. Попри страх, Солейна заглянула у вікно. Від побаченого серце кинулося галопом. Карету оточили п’ятеро озброєних чоловіків.
— Нарешті знайшовся — озвався той, що, мабуть, був головним. — Думав, що ми тебе не вистежимо?
Ронар мовчав. Зіщуливши очі спокійно спостерігав за ними, нагадував хижака, який придивляється до жертви.
— Відійди від карети, — наказав інший розбійник. — Ти ж не сам, з тобою дівка.
Солейна відчула, як холод повзе хребтом. Ронар повільно підняв руку, захищаючи вхід до карети:
— Але вам потрібний я.
— Так, і нам байдуже чи ти будеш живим. Якщо здасися добровільно, то до Синіх гір ми доставимо тебе живого та не скаліченого. Вибір за тобою.
— Ні, вибір за вами, — Ронар говорив з насмішкою й здавалося зовсім не відчував страху. — Якщо підете добровільно і дасте мені спокій, то обіцяю вас не калічити.
Розбійники розреготалися. Один з них сміливо підійшов до Ронара:
— Не будь таким впевненим у своїй непереможності. Я теж здатний на перетворення. То як? — незнайомець простягнув кайдани. — Якщо здашся, то можливо Його Величність тебе помилує.
— Поїздка до Синіх гір не входить у мої плани. Я відмовляюся від вашої пропозиції.
Незнайомець кивнув і до Ронара наблизилися розбійники, котрі стояли позаду нього.
— Ронаре, ззаду! — зовсім не думаючи про свою безпеку, викрикнула Солейна.
Ронар розвернувся до карети й дівчина побачила його очі, в яких не залишилося нічого людського, тільки чорний вогонь. 

Буду вдячна, якщо натиснете на серденько біля книги та підпишеться на мою сторінку. Завтра ми нарешті дізнаємося, хто такий Ронар.'