Глава 30

Кімната зустріла напівтемрявою. Відсунута штора пропускала вузьку смужку ранкового світла, а на ліжку, серед зім’ятого простирадла, спокійно спав Ронар. Без сорочки. Він лежав на боці, рука закладена під голову, темне волосся розсипалося по подушці, а груди повільно здіймалися та опускалися. М’язи ніби вирізьблені різцем, на животі легка тінь від преса. Солейна закам’яніла, наче хтось забрав уміння рухатися. Сподівалася, чоловік не прокинувся і не знатиме про її непристойні споглядання.
Ронар поворухнувся і ковдра з’їхала нижче. Щоки Солейни зайнялися, наче хтось приставив жаринку. Чоловік заворушився, тихо хмикнув, перевернувся на спину і ковдра поїхала ще нижче. Солейна мало не задихнулася. На його животі й грудях світло окреслило кожен вигин. На шкірі виднілися рубці та рани, котрих раніше не було. Дівчина змушувала себе дивитися на стелю, але погляд вперто приклеївся до його тіла.
— Мм? — почувся сонний голос чоловіка. — Солейно?
Її ім’я в його ранковому голосі прозвучало так, ніби вона зробила щось інтимне.
— Ти… ти без сорочки! — вирвалось з її вуст.
Ронар піднявся на ліктях і ковдра сповзла нижче до непристойності.
— Так, — чоловік позіхнув, ще не встигнувши прокинутися повністю, — зазвичай я так і сплю.
Солейна різко повернулася до нього спиною, але її погляд натрапив на дзеркало, в якому виднівся Ронар. Дівчина затулила обличчя долонями:
— Ти міг попередити!
— Міг попередити, що сплю? — він насмішкувато хмикнув.
— Ти ж знав, що я… ну… ні! Не знав! Але я зайшла… і… — слова Солейни плуталися, щоки палали.
— Ти ввірвалася в мою спальню на світанку, — Ронар сонно потягнувся і здавалося ця ситуація його веселить. — Я виявився без сорочки. Схоже на логічний результат.
— Так, вибач, я не подумала. Нам потрібно негайно їхати до Лісара, — швидко випалила вона, намагаючись зібрати думки докупи.
— Чому такий поспіх?
Підглядаючи у дзеркало Солейна бачила, як Ронар підвівся з ліжка. На ньому були лише легкі нижні штани. Вони зовсім не приховували волосяну доріжку, яка спускалася від пупа та зникала десь у штанах. Затинаючись, дівчина намагалася вигадати логічне пояснення:
— Бо Лісар пішов ображений. Я не хочу, щоб про мій з тобою шлюб дізналося все місто. Він може всім розповісти.
— Якби у нього був такий намір, то він зчинив би скандал ще вчора.
Солейна позаду почула кроки, що наближалися. Ронар нахабно примостив долоню на її талію:
— Ти мене соромишся, дружинонько?
Ці слова обпекли щоки. Різко розвернувшись, Солейна позбулася гарячих дотиків. Одразу наштовхнулася на його оголені міцні груди. Змусила себе зосередити погляд на обличчю чоловіка.
— Я тобі не дружина! Точніше, не справжня дружина, — дівчина сором’язливо опустила голову. Тихо, наче сама боялася свого зізнання, прошепотіла:
— Так, мені соромно, що я не подумавши, увірвалася до твоєї спальні. Не варто було цього робити.
— Але ти тут, і я радий, що ти прийшла, — Ронар поспішно замовк, наче змушуючи себе не сказати нічого зайвого.
Він простягнув руку та обережно спіймав її пальчики. Цей дотик породив виверження вулкану у животі Солейни. Вона боялася своїх почуттів, але вперше вирішила не тікати від себе. Ніжно стиснувши його долоню, вдивлялася у темні очі з крапельками бурштину:
— Чому твоя шкіра завжди гаряча? Таке важення, що у тебе гарячка, але водночас ти здаєшся здоровим.
Ронар на мить завмер, а потім різко забрав свою руку. Розвернувся до дівчини спиною та підійшов до шафи:
— Я одягнуся через хвилину. Зустрінемося внизу.
Солейна стиснула губи й ледь стримувала сльози. Вийшла з покоїв та швидкими кроками спускалася сходами. Ронар їй не довіряв. Він дозволяв собі цілувати її, але вперто не бажав відкриватися, розповідати про себе, та впускати у свій внутрішній світ. Вона не розуміла цієї таємничості. Як і обіцяв, Ронар прийшов через хвилину. Кучер швидко підготував карету і вони вирушили до маєтку, в якому жив Лісар.
Ранкове сонце ще не встигло розігнати холод, і Солейна весь шлях тремтіла, але не від того, що замерла. Вона боялася. Боялася зустрічі, пояснень, та того, що відчувала до чоловіка, з яким їхала в одній кареті. Ронар сидів навпроти, незвично тихо. Він не жартував, не шпигав її колючими зауваженнями, а лише дивився у вікно. Час від часу кидав непомітні миттєві погляди на неї й здавався задуманим.
Колеса заскрипіли й карета зупинилася перед будинком Візертонів. Кучер відчинив двері. Ронар вийшов першим та подав дівчині руку. Солейна схопилася за його долоню й навіть через рукавички відчула жар його тіла. Вони підійшли до дверей і дівчина невпевнено постукала. Солейна всю ніч та дорогу подумки повторювала слова, які скаже Лісару. Підготувавши палку промову, сподівалася на його розуміння. Нарешті двері відчинилися. На порозі стояв лакей з ідеальною поставою. Побачивши Солейну, молодий юнак зблід. Дівчина м’яко всміхнулася:
— Доброго ранку, Ніардо. Ми приїхали поговорити з паном Лісаром.
Слуга ковтнув повітря.
— Ваша Світлосте… пан Лісар, — хлопець ковтав слова, відводив погляд і Солейна зрозуміла, що щось не так. Від хвилювання її серце забилося ще сильніше. Важко видихнувши, Ніардо продовжив: — його немає.
— Як це немає? — Солейна відчула, як серце різко зірвалося з місця. — Він поїхав? Куди?
Ніардо стиснув губи. Поглянув на Ронара так, ніби боявся сказати при ньому.
— Кажіть, — сухо кинув Ронар. — Не тягніть.
— Пан Лісар не повернувся із заручин. З вчорашнього дня його ніхто не бачив, він зник.