Глава 28

Ронар не поспішав відповідати. Захопливо дивився на неї, ніби не мав права, але не міг зупинитися. Її серце шаленіло, а пальці тремтіли. Готувалася почути щось на зразок зізнання, яке круто змінить події цього вечора. У цю мить до них підійшла Тея. Вона демонстративно поклала руку на плече Ронара:
— Ви обіцяли мені танець.
Солейна витиснула з себе здавлену усмішку, гостру як уламок скла. Ронар надто швидко відвів від неї погляд. Тея повела його на танцювальний майданчик. Солейна завмерла на місці, дивлячись, як вони рухалися в такт. Тільки тоді вона зрозуміла, що ревнує і це обпікає серце. Раптом зала стала надто задушливою і вона поспішила до дверей.
Свіже повітря огорнуло її обличчя, щойно Солейна вийшла на балкон. Приглушені звуки музики доносилися лише відлунням, немовби з іншого світу. Вона сперлася на холодні поруччя, глибоко вдихаючи, намагаючись заспокоїти серце, яке все ще билося в такт чужого погляду. Двері відчинилися з м’яким скрипом.
— Я шукав тебе, — пролунало позаду.
Солейна обернулася. Лісар стояв зі склянкою у руках. Занепокоєний, уважний, трошки засмучений.
— Ти почервоніла. Все гаразд? Я приніс тобі води, — він підійшов ближче, дивлячись так, ніби намагався прочитати її думки.
— Все добре, — Солейна відчула, як натягнута усмішка зрадницьки тремтить. Вона взяла склянку та піднесла до губ. Лісар зітхнув, не дуже вірячи.
— Ти мріяла про бал? — він лагідно торкнувся її руки. — Я хотів, щоб цей вечір був для тебе особливим.
— Так, вийшов гарний вечір, — її погляд залишався десь у темряві позаду Лісара.
Він обережно взяв її за лікоть, бажаючи притягнути ближче та випадково зачепив рукав. Тонка тканина ковзнула, піднялася, і на блідій шкірі відкрилася руна. Чітка, темна, шлюбна, її неможливо сплутати. На мить ніби все навколо стихло, а Лісар закам’янів.
— Що це? — його голос здавався хриплим, тихим, ніби він боявся сказати гучніше, щоб не зруйнувати якусь страшну правду.
Солейна спохватилася та різко опустила рукав. Сподівалася чоловік не зрозумів, що саме то за руна.
— Лісаре, це не… — слова застрягли у горлі.
Він відступив на крок, ніби її дотик випромінював отруту.
— Це шлюбна руна, — Лісар зробив правильні висновки. — Діюча. Вона пов’язує тебе з кимось. Ти заміжня? Тоді до чого цей фарс з нашими заручинами?
— Лісаре, все не так. Я можу пояснити…
— Пояснити? — його усмішка вийшла кривою. — Я думав, ми з тобою будуємо майбутнє, Солейно. Чесно, відверто, а ти навіть не розповіла мені про руну.
— Все не так, як здається…
— А як же? — він підійшов ближче, але тепер його очі світилися не ніжністю, а крижаним холодом. — Ти заміжня. Заміжня, Солейно! З ким? Коли? Як?
Дівчина відчула, як світ під ногами похитується.
— Це сталося випадково, я не хотіла. Через декілька днів шлюб анулюють.
— Як можна випадково вийти заміж? — він заплющив очі та перевів подих. — Я привіз тобі сукню моєї матері, яку ти навіть не одягнула, влаштував цей бал, я став на коліно та перед усіма просив твою руку, — він важко вдихнув. — Кому ти належиш, Солейно?
Дівчина опустила погляд. Її серце збилося з ритму та калатало як навіжене. Лісар чекав, а вона не могла наважитися на зізнання. Лише після довгої, глухої паузи, котра здавалась вічністю, несміливо прошепотіла:
— Ронару.
Повітря ніби стало крижаним. Лісар завмер. Жодної емоції на обличчі, а тільки мовчання, яке обпікало груди гірше за крик.
— Ронару, — Лісар невдоволено хмикнув. — Отже, Ронар… — Він зробив крок назад. — Я все зрозумів.
— Лісаре, прошу, наш шлюб не справжній. Це не те…
Чоловік підняв руку, зупиняючи її.
— Я ніколи не змушував тебе бути зі мною, але я дурень, бо думав, що твоє серце вільне.
З цими словами Лісар розвернувся та пішов у зал. Солейна залишилася стояти на холодному балконі, відчуваючи, що її життя щойно тріснуло навпіл.
— Воно вільне! Тобто, ні! Моє серце належить тобі.
Солейна ще довго стояла на балконі після того, як Лісар пішов. Прислухалася до далекої музики, але тепер її серце билося у ритмі страху та наближення катастрофи. Зрештою вона повернулася до зали. Їй здавалося, що всі дивляться на неї, хоча ніхто нічого не знав. Вона помітила Ронара. Темний костюм, розкута постава, та Тея, яка тримала його під руку й щось весело щебетала. Він мав невимушений вигляд, але щойно побачив Солейну, його погляд змінився. Став уважним, настороженим, зацікавленим. Він нахилився, щось сказав Теї. Кивнувши, вона відступила. Ронар підійшов до Солейни.
— Ти бліда. Щось сталося?
— Я була на балконі з Лісаром. Він випадково побачив шлюбну руну.
Слова зависли у повітрі, як удар. Ронар завмер.
— Побачив?
Солейна ледь помітно кивнула.
— І? — він нахилився ближче. Дівчина відчула його тепле дихання на шиї. — Що він сказав?
— Лісар розізлився і пішов. Не захотів слухати моїх пояснень.
— Я бачив, як він вийшов із залу. Ходімо, може встигнемо його наздогнати, — Ронар кивнув на двері.