Глава 26

Тиша натягнулася між ними, як струна. Ронар відвів погляд, на мить заплющив очі й ніби вирішував, чи варто брехати. У його очах промайнула втома.
— Нічого, що потребує твоєї уваги. Це мої справи.
— Ці твої справи роблять тебе таким, ніби ти щойно дивився смерті у вічі.
— Ти маєш дуже багату уяву, — куточок губ чоловіка смикнувся і Солейна зрозуміла, що вгадала. Дівчина гордовито задерла голову:
— А ти дуже поганий брехун, коли втомлений.
Ронар підійшов ближче. Вона відчула запах нічного повітря та легкий аромат диму. Його голос знизився майже до шепоту.
— Солейно, повір, заради твоєї безпеки, тобі не варто знати, що було в тому листі.
— Може я хочу вирішувати сама, що мені знати, а що ні?
— Якби ти знала, — він обережно прибрав пасмо її темного волосся за вухо, — ти б не стояла переді мною зараз так близько.
Серце Солейни забилося сильніше. Не могла зрозуміти, що приховує Ронар. Те, що він не добросовісний джентльмен вона вже знала. Дівчина грайливо прикусила губу:
— Але я стою.
Вони мовчки дивилися одне на одного. Повітря між ними стало гарячішим, важчим. Їхні вуста відділяв лише подих. Здавалося, варто зробити лише один рух і дівчина відчує їх на смак. Голос Солейни перетворився на шепіт:
— Ти все одно не скажеш?
— Ні, — він похитав головою.
— Навіть мені?
— Особливо тобі. Іди спати, кралечко, бо якщо ще раз вийде Міріса, то тоді вже точно вирішить, що в нас роман.
— Немає ніякого роману! — поспішно випалила Солейна, а її щоки розпашіли.
— Поки що, — Ронар прошепотів це так тихо, що вона не впевнена, чи це їй не почулося.
Чоловік кивнув і вирушив до своїх покоїв. Солейна ще довго стояла серед нічної тиші. Збентежена й абсолютно впевнена, що лист мав значення. Вирішила дізнатися, про що йшлося у ньому, хоч би як він намагався приховати.
Ранок розпочався з метушні. Солейна готувалася до балу, котрий відбудеться сьогодні ввечері. Модистка вшила сукню матері Лісара, але Солейні все одно не подобався її вигляд. Вона тужливо глянула на бежеву сукню, котра висіла на вішаку. Саме її хотілося одягнути та сяяти на власних заручинах. Їй зробили високу зачіску, підібрали прикраси, адже попри гучні заяви, Лісар так і не подарував їх дівчині. Солейна з вікна своїх покоїв дивилася, як до маєтку з’їжджаються гості. Все готово для ідеальних заручин, от тільки не та сукня і не той наречений. Злякавшись своїх думок, дівчина похитала головою. Звісно наречений той, адже вона кохає Лісара. Він благородний, галантний, з ідеальними манерами… Стук у двері перервав її роздуми.
Дівчина розвернулася і до покоїв зайшов Ронар. Волосся охайно причесане, обличчя поголене, одягнений у чорний костюм зі срібними нитками та здавався еталоном краси. Побачивши Солейну, він скривився і це явно не та реакція, яку вона очікувала. Чоловік плеснув у долоні:
— Я до останнього сподівався, що ти не одягнеш цю стару сукню. Попередня тобі личила більше. Проте добре, що ти не зробила зачіску, яка нагадує вуха спанієля.
Солейна стиснула руки в кулаки. Дратувала нахабність чоловіка. Вона стиснула плечима:
— Сукню вшили і тепер вона мого розміру. А ти прийшов псувати мені настрій перед заручинами?
— Ні, я прийшов врятувати твої заручини. Ти ж не хочеш йти у цій сукні, — Ронар не питав, а стверджував. Солейна швидко знайшла собі виправдання:
— Ця сукня дорога для Лісара. Я не можу знехтувати його бажанням.
— Тому нехтуєш своїм? — Ронар кинув хитрий погляд на сукню. Солейна злегка штовхнула його у плече.
— Та ну, тебе! Ту сукню я одягну іншим разом, а цю лише сьогодні.
— Але ти хочеш піти у ній.
Ронар надто добре відчував її бажання. Він різко потягнувся, схопив намистинки на корсеті дівчини та смикнув. Порвалася нитка, на якій трималися нанизані намистини. Вони розсипалися по підлозі та покотилися під меблі. Солейна скрикнула:
— Що ти наробив? Це ти навмисно.
— Так, я рятую тебе від невдалої сукні. Тепер у тебе є поважна причина її не одягнути. Служниці не встигнуть відремонтувати, і у тебе не залишається вибору, ти змушена одягнути якусь зі своїх суконь. Наприклад ту, котра висить на вішаку.
Солейна нерухомо застигла. У ній вирувало одночасно й обурення, і вдячність. Навіть не знала, як реагувати на таке нахабство. Зрештою, опустила голову і тихо прошепотіла:
— Дякую!
— Будь ласка! Піду покличу служниць, щоб допомогли тобі переодягнутися, — Ронар направився до виходу. Наче щось згадавши, зупинився біля дверей:
— До речі, тобі не варто робити те, що ти не хочеш. Це так само стосується і нареченого. Не виходи за нього заміж, якщо ти не впевнена у своїх почуттях.
— Я впевнена, — Солейна відповіла без вагань, навіть не задумуючись.
— Якби це було так, то наш шлюб змогли б анулювати.

Дякую за ваші сердечка книзі та підписку на мою сторінку!