Глава 25

Солейна спохмурніла.
— Ні, не треба. Він скоро поїде, я вийду за вас заміж і ми навіть не згадаємо зухвалість Ронара.
Лісар нахилився до її лоба, ледь торкнувся губами її шкіри. Ніжно, майже сором’язливо. На відміну від нахабного Ронара, Лісар не дозволяв собі зайвого та не порушував межі пристойності.
— Ти для мене важлива, Солейно, і я зроблю все, щоб ти була щаслива.
Вона відповіла кивком, хоч у грудях стискало тривогою. Важлива, але не кохана. Навіть після обговорених заручин, дівчина не почула цих слів. Чи кохала вона Лісара? Безсумнівно. Чи принаймні хотілося у це вірити. На цьому шлюбі наполіг батько, навіть спробував зняти прокляття. Вперше за весь час у серці Солейни посіялися сумніви щодо цього шлюбу.
Наступного дня у їдальні стояла незвична тиша, для дому герцога. Слуги рухалися обережно, наче боялися збурити повітря. Герцог Еднар неквапно різав м’ясо, Міріса безцільно совала їжу по тарілці, а Солейна намагалася поводитись природно і зайвий раз не дивитися на Ронара. Він сидів навпроти, часом задумано поглядав на Солейну.
— Ти маєш втомлений вигляд, сестро, — Міріса підняла брову, ховаючи посмішку. — Наче не спала пів ночі.
Солейна мало не вдавилася. Не збиралася визнавати, що її безсоння викликане сумнівами майбутнього шлюбу. Вона похитала головою:
— Я чудово спала!
Герцог вдавано кашлянув:
— Солейно, після обіду нам потрібно поговорити про бал. Там багато організаційних питань.
— Добре, тату.
Еднар хотів продовжити, але у двері чітко постукали. З’явився один із лакеїв.
— Пробачте за турботу, Ваша Світлосте, але прибув гонець. Терміновий лист для пана Ронара.
Тиша стала надто глухою. Навіть герцог підняв голову. Для незнайомця без роду та племені листи не приходять, а для безхатька й поготів. Якщо він вмів читати, то явно не був волоцюгою. Лакей подав конверт. Солейна звернула увагу на невідому печатку. Темно-червоний віск, знак у формі стислого в кулак крила.
Ронар узяв лист, а пальці його ледь помітно смикнулися. Він легко розламав печатку, наче робив це тисячу разів. Пробігся поглядом по рядках і його обличчя змінилося. Брови насупилися, губи стали тонкими, погляд потемнішав, наче щось всередині нього обвалилося.
— Все добре? — тихо поцікавився герцог.
Ронар різко підвівся:
— Прошу вибачення. Мені терміново потрібно вийти.
— Що сталося? — Солейна піднялася з місця, але він навіть не глянувши на неї, швидко покинув залу.
— Це що, любовний лист? — від припущення Міріси, у Солейни стиснулося серце. Вона відчувала, що сталося щось серйозне, щось, що змусило завжди спокійного Ронара піти, навіть нічого не пояснивши.
Весь день у Солейни все валилося з рук. Їй хотілося дізнатися, куди пішов Ронар та чому він так дивно поводиться. Проте навіть з настанням ночі, чоловік не повернувся. Дівчина глянула на шлюбну руну. Вона досі красувалася на шкірі, а отже, Ронар живий. Маєток спав, на відміну від Солейни. Прислухаючись до кожного шурхоту, дівчина сиділа у кріслі. Сама не розуміла чому для неї так важливо, що станеться з Ронаром. Ще тиждень тому вона зневажливо називала його волоцюгою, а тепер хвилювалася за нього.
Нарешті на коридорі почулися кроки. Дівчина одразу вийшла з покоїв. Ронар йшов їй назустріч. На темному волоссі виднілися сніжинки, з плаща стікали дрібні краплі, на обличчі виднілася подряпина, немов він щойно повернувся з бою, а не з міської вулиці. Помітивши Солейну, чоловік зупинився.
— Запізно для прогулянки, — його голос став хриплим, напруженим. — Чи ти мене чатувала?
— Ну, чому ж одразу чатувала? — Солейна невинно знизала плечима, хоча від нервів стискала краї сукні. — Просто не спалося і почула шум.
— Те, що ти у сукні та із зачіскою, свідчить про протилежне. Ти навіть не лягала. Хвилювалася про мене? — Ронар влучив у ціль. Дівчина не збиралася це визнавати:
— Звісно ні. Я пізно лягаю спати й ще не вкладалася.
Ронар злегка всміхнувся, наче зовсім не вірить у її слова. Він пройшов повз, намагаючись обійти дівчину, але вона рішуче ступила вперед і зупинила його долонею.
— Ти отримав лист і одразу зник. Прийшов пізно. Що сталося?