Глава 24

— Не помиляєтеся, просто виникли непередбачувані обставини й мені довелося затриматися. Проте є й добра новина, — Ронар всміхнувся та нагадував задоволеного кота. — Я зможу бути присутнім на ваших заручинах.
— Справді, добра, — Лісар сказав це так, що всі одразу зрозуміли фальш. — Солейно, мила, приміряєш сукню?
— Звісно, дякую за подарунок. Я миттю, — нарешті дівчина змогла сказати хоч щось.
Вона вийшла із залу, котрий раптом став задушливим. Покликала служниць та піднялася до гардеробної. Сукня Лісара їй не личила. Не хотілося йти на бал у ній, але ще більше не хотілося образити нареченого. Солена стояла перед дзеркалом, тримаючи поділ сукні. Ніжно-перламутрова, з ручною вишивкою та оксамитом, здавалася справжнім витвором мистецтва і катастрофою одночасно. Сукня спадала з плечей, корсет не тримав форму, а спідниця роздувалася так, ніби дівчина втрапила в мішок для зерна.
— Чудово, просто прекрасно, — Солейна, безпорадно спостерігала як служниці намагаються затягнути шнурівку на спині, проте сукня відмовлялася співпрацювати.
Міріса, що стояла збоку, ледве приховувала сміх:
— Сестронько, вона трохи завелика.
— Трохи? — Солейна мало не розплакалася. — Вона розрахована на жінку вдвічі крупнішу за мене. Схоже і в молодості матір Лісара визначалася пишними формами.
— Тобі ж казали їсти більше на сніданках, — пожартувала Міріса й отримала подушкою від Солейни в бік.
Солейна зібралася з духом і вийшла до великої зали. Вона сподівалася, що чоловіки не перегризлися між собою.
Першим її побачив Ронар. Він повільно підняв погляд, і здалося, ніби вона рухається у сні. Його брови ледь зсунулися докупи, вираз коливався десь між здивуванням і жахом.
— Ти… — він прокашлявся. — Ти маєш цікавий вигляд.
Реакція Лісара виявилася ще яскравішою. Він завмер, а його очі розширилися. Погляд ковзнув від спущених рукавів-дзвоників до корсета, що сидів геть не там, де мав, а потім до подолу, який тягнувся за Солейною, як привид колишньої власниці.
— О, — він розчаровано видихнув. — Вона не підходить по розміру.
Лісар підійшов ближче, наче перевіряючи, чи очі його не обманюють. Він доторкнувся тканини на її плечі.
— Ми можемо її вшити. Майстрині впораються до балу.
— Така дорогоцінна сукня й перешивати? — уїдливо кинув Ронар. — Чи, може, краще одразу зшити нову? Менш антикварну. А прикраси теж від матері подаруєте? Чи це вже буде моїм подарунком?
— У цьому немає потреби, — Лісар стиснув руки в кулаки. — Свою наречену я забезпечу всім.
— Сподіваюся це будуть нові прикраси, а не зняті з покійної бабусі.
Лісар стримано не відреагував, але по напруженій щелепа видавала, що це його зачепило. Солейна відчувала, ніби ці двоє змагаються прямо над нею, як дві хижі птиці. Лісар відсунувся на крок і подивився їй в очі.
— Прогуляємося зимовим садом? Там тихо і я хочу поговорити про дещо важливе.
Ронар нахилив голову та зіщулив очі:
— Чудова ідея. Гуляйте, лише дивіться, щоб Солейна не загубилася у всіх тих шарах тканини, або щоб сукня не втекла першою.
Солейна міцно стиснула губи й повністю проігнорувала колючі слова.
— Із задоволенням прогуляюся!
У холі дівчина накинула на себе соболину шубу та, тримаючись за лікоть Лісара, вийшла надвір. Зимовий сад здавався сплячим, на верхівках дерев лежав сніг. Лісар впевнено крокував розчищеною доріжкою, а Солейна трималася за його лікоть.
— Солейно, — прозвучало настільки лагідно, що вона відразу насторожилася. — Мені потрібно дещо з’ясувати.
Дівчина ковтнула повітря й стримано кивнула.
— Слухаю.
Лісар на мить замовк, ніби підбирав правильні слова. Зрештою він кивнув у бік будинку.
— Я бачив вас із Ронаром у залі. Ви стояли надто близько й здавалося, що між вами є щось невимовне.
Солейна схвильовано стиснула пальці на його лікті:
— Нічого немає, — вона швидко проторохкотіла. Лісар м’яко торкнувся її руки.
— Я лише хочу розуміти, чи вам добре поряд зі мною, чи ви впевнені в нашому майбутньому.
— Мені добре, — щоки Солейни зрадливо загорілися.
— Ронар поводиться занадто зухвало, навіть як для гостя вашого батька.
Солейна мимоволі пригадала пальці Ронара на своїй талії під час танцю, його подих біля вуха, погляд, який змушував забути власне ім’я. Вона нервово потерла руку.
— Він просто грубуватий. Інколи перебільшує, але між нами нічого немає. Мене ображає, що ви сумніваєтеся у моїй вірності.
Лісар уважно вивчав її обличчя.
— Якщо він докучає, то я поговорю з ним, — у його голосі з’явилася тінь рішучості. — Не дозволю нікому поводитися з вами так, щоб ви почувалися беззахисною.