Глава 23

Солейна здригнулася й квапливо відійшла від Ронара, ніби її тільки що спіймали на чомусь забороненому. Вона похитала головою:
— Зовсім ні. Ми закінчили репетирувати танець.
Лісар поставив пакунок на стіл так, що той глухо вдарився об поверхню.
— На балу ви плануєте танцювати з Ронаром чи зі мною?
— З вами, звісно, — Солейна знервовано стиснула тканину сукні.
На відміну від неї, Ронар залишався надто спокійним. Він простягнув Лісару долоню:
— Я просто показував їй кроки для балу, а то Солейна почала танцювати сама.
— Ага, кроки, — Лісар неохоче потиснув простягнуту руку Ронара. Погляд зупинився на обличчі Солейни. — І це так втомлює, що щоки червоні? Я привіз дещо до балу, хотів зробити сюрприз.
Лісар кивнув на пакунок. Ронар награно заплескав у долоні:
— Подарунок для нареченої! Це завжди цікаво.
— Я бачу, ти вправно витрачаєш час на чужих наречених, — Лісар вколов голкою ревнощів та гордовито задер голову.
Відчулася напруга між чоловіками. Солейна почувала себе у центрі дуелі, яку ніхто не оголосив. Ронар невдоволено хмикнув:
— Я люб’язно показав декілька па, не бачу у цьому трагедії. До того ж на балу я буду зі своєю супутницею. Вона теж прийде вас привітати.
Серце Солейни зрадницьки стиснулося. Не хотілося, щоб Ронар з кимось приходив. Груди вкрилися гіркотою і вона не розуміла причину свого стану. Їй має бути все одно з ким зустрічається Ронар. Зрештою, вона виходить заміж за Лісара, чоловіка, котрий їй не байдужий. Лісар підійшов до неї ближче, ніж слід:
— Якщо хочеш бездоганно танцювати, то я можу навчити. А взагалі, я вирішив зробити дещо приємне перед балом.
Він смикнув за стрічку, котра перев’язувала пакунок на столі. Дівчина розгубилася.
— Що це? — її щоки палали, а голос тремтів.
— Твоя сукня для заручин, — Лісар гордовито задер голову. — У ній заручалася моя матінка, це унікальна робота. Я подумав, буде добре, якщо ти продовжиш традицію і теж заручатимешся в ній.
Лісар вибрав сукню з пакування. В очі одразу кинувся напівпрозорий блакитний шифон, з вишивкою срібними нитками. Корсет прикрашений масивними намистинами, рукави-дзвіночки, а у подолі виднілися оксамитові вставки, модна візитка минулого сторіччя. Солейна розуміла, як багато ця сукня означає для Лісара, і витиснула з себе посмішку:
— Вона чудова.
— Я знав, що тобі сподобається, — Лісар взяв її за руку й легенько стиснув. — Цей вечір має бути незабутнім.
— Дуже мило, — пролунав холодний і злегка насмішкуватий голос Ронара. — Справді, навіщо шити нову сукню, якщо можна одягнути щось старе і явно більше за розмірами.
— Не старе, це сімейна реліквія, — Лісар гордовито задер голову й складалося враження, що він подарував коштовну діадему, а не сукню. — А щодо розмірів, то ще є час її вшити.
— І скільки поколінь носили цю сімейну реліквію? — Ронар запитально підняв брови доверху.
— Тільки моя мати, але ця сукня може стати сімейною реліквією.
— Сукня, яку для балу підготувала Солена, мені набагато більше подобається. Вона сучасна, розкішна і вдало підібрана кольорова гама, — Ронар відпустив дорогу тканину та зробив крок вбік.
— З якого дива ви бачили її сукню? — Лісар суворо насупив брови.
Дівчина кинула благальний погляд на Ронара. Сподівалася у нього вистачить розуму, щоб не вдаватися до пікантних деталей. Чоловік розвів руками:
— Служниці не могли зашнурувати корсет, мені довелося допомогти.
Солейна приречено заплющила очі та затамувала подих. Наче бурю, чекала на реакцію свого нареченого. Впевнена, Ронар сказав це навмисно, щоб випробувати нерви Лісара на міцність.
— Перепрошую, ви зашнуровували корсет моїй нареченій? — від здивування Лісар округлив очі.
Тишу у залі порушив концертмейстер, опустивши палець на клавішу. Досі він сидів мовчки та з цікавістю за всім спостерігав. Піаніст стиснув плечима:
— Вибачте, я випадково.
Ронар доторкнувся до сукні з таким виглядом, наче працював модисткою:
— Так, проте не хвилюйтеся, пристойність, про яку ви так переймаєтеся, було дотримано. Свідками мого зашнуровування стали служниці та Міріса. Дозволю собі запевнити вас, що та сукня більше підходить Солейні. Сподіваюся вона не робитиме ту зачіску з кучерями спанієля. Ви ж не робитимете? — Ронар глянув на Солейну так, що вона забула про все на світі й заперечно похитала головою. Лісар підозріло зіщулив очі:
— Ронаре, здається вас забагато скрізь. Ви ж мали поїхати ще декілька днів тому, чи я помиляюся?