Глава 22

Міріса почала поспіхом торохкотіти, наче всі слова вимагали вирватися на волю:
— Вночі я почула і вийшла на коридор. Там стояла Солейна у халаті, тримаючись за руки з Ронаром.
Сойлейну наче вдарило блискавкою. От тобі й «нікому не скажу» від Міріси. Сестра зовсім не вміла тримати язика за зубами, і ще й подала все у максимально непристойному вигляді. Ронар уперше підняв на неї погляд. Спокійний, незворушний, трохи втомлений. Він стиснув плечима:
— Я тримав Солейну за руку, бо вона злякалася. Їй примарилася тінь у коридорі. Я вийшов, почувши шум. У нічних видіннях немає нічого ганебного.
— Я нічого не чув, — герцог суворо дивився на чоловіка. Ронар розвів руками:
— Бо нікого не було. Солейні наснилося от вона і пішла шукати грабіжника серед ночі. Цікаво чим ви мали його нейтралізувати, нічною сорочкою?
Тіло Солейни обпекло жаром. Дівчина втупилася у свою тарілку, відчуваючи, що згорає від сорому.
— Я чітко чула шум, а потім мені здалося, що щось мигнуло.
Ронар зітхнув і поставив чашку.
— Скажу ще раз, нікого вночі не було. Я обійшов увесь коридор і перевірив двері. Жодних ознак проникнення чи сторонньої присутності. А от виходити в коридор серед ночі в одному халаті справді небезпечно. Не роби так більше, Солейно.
У венах дівчини закипала злість. По спині пробіг тремтливий вогник. Її звинувачували у гріхах, які вона не робила. Солейна вдала, що не чує. У кімнаті запала незручна тиша, в якій тріщало лише полум’я каміна.
Для Солейни цей сніданок перетворився на каторгу. Зрадівши, що він закінчився, вона попрямувала до зали, де на неї чекав концертмейстер. Високі вікна пропускали денне світло, а концертмейстер на фортепіано перебирав клавіші, підбираючи мелодію, яку замовила Солейна.
Дівчина стояла в центрі зали й, прикривши очі, легко кружляла. Уявляла, як триматиме Лісара за руку і вони зроблять перший спільний крок. Як усі заплескають, милуючись їхнім танцем. Вона оберталася ніжно, майже казково.
— Гарно, але неправильно, — пролунав тихий голос за її спиною.
Солейна здригнулася й різко зупинилася. Ронар стояв у дверях. Розслаблений, спостережливий, з м’якою усмішкою на вустах.
— Ти мене переслідуєш? — видихнула вона, намагаючись не червоніти від того, що він побачив репетицію її весільного танцю.
— Мені сказали, що ти в музичній залі. Я подумав, що тобі може знадобитися порада.
— Від тебе? — Солейна підняла брову.
— Я знаю, дивно звучить, але ж ти хочеш мати на балу бездоганний вигляд? — він зробив кілька кроків уперед. — Покажи ще раз.
Солейна склала руки перед собою й продемонструвала рухи, які щойно відпрацьовувала. Їй стало цікаво, що може порадити їй цей пройдисвіт. Ронар простежив поглядом, насупився і похитав головою:
— Бачиш? Ось тут, — він м’яко торкнувся її руки, легенько поправивши положення пальців. — Ти тримаєш занадто напружено, наче боїшся.
Вона хотіла заперечити, але його дотик збив усі слова з язика.
— І тут, — він пересунув її долоню ближче до свого плеча. — Ти трошки відхиляєшся назад. Хіба хочеш, щоб партнер був насторожі й боявся тебе впустити?
Він поклав долоню на її талію так, ніби робив це тисячу разів. Не зухвало, не владно, а з тією впевненістю, яка змушує серце схвильовано тріпотіти. Пальці концертмейстера торкнулися клавіш, і мелодія знову наповнила залу. Ронар повів Солейну у танець. Вона одразу зрозуміла, він не просто вміє танцювати, а він дихає танцем. Кожен його рух бездоганний, плавний, майстерний. Він тримав її так, ніби вона насправді була йому небайдужа.
— Ти танцюєш занадто добре, як для безхатька, — Солейна уважно вдивлялася у його обличчя. Ронар підкрутив її під рукою, і від цього руху по спині побігли мурахи.
— А ти занадто скромно ставишся до себе, — його рука ковзнула вздовж її спини, м’яко вирівнюючи стійку. — Дихай, інакше знепритомнієш.
Дівчина розуміла, що такі танці вивчають тільки аристократи. Хотілося дізнатися, хто навчив Ронара так танцювати. Його поведінка, манери, нахабність, знання, вказували на те, що він жив біля аристократії. Можливо працював при дворі, чи слугував якомусь графу. Дотики чоловіка обпікали й Солейна задумалася, чому він постійно гарячий. Навіть зараз, у прохолодній залі, Ронар тільки у тонкій сорочці й не схоже, щоб він замерз.
З кожним кроком серце билося сильніше, а у животі зароджувалася млість. Це зовсім не байдужість до якої прагнула дівчина. Його погляд зупинився на вустах дівчини й на мить здалося, що чоловік бажає її поцілувати. Солейні захотілося знову відчути його вуста на собі. Злякавшись неприйнятних думок, дівчина спробувала відсторонитися, проте Ронар притиснув її до себе сильніше. Нахилився до вушка, та обпалив гарячим диханням:
— Лісар буде у захваті. Ти станеш найкращою партнеркою на балу.
Тільки після цього, Солейна згадала про свого нареченого. Їй не варто мріяти про поцілунки з іншими чоловіками, але Ронар магнетично діяв на неї. Музика стихла. Не відпускаючи рук, вони продовжували стояти надто близько.
У цю мить двері різко відчинилися. На порозі з докірливим поглядом застиг Лісар. На пальті виднілися сніжинки, а у руках тримав довге полотняне пакування з чимось важким та цінним. Його погляд ковзнув по руці Ронара, котра лежала на талії Солейни, по її розтріпаному волоссю, по рум’янцю на щоках, та по розгублених волошкових очах. Лісар на мить стиснув губи:
— Вибач, мабуть, я завадив.