Глава 20

— Справді? — очі Міріси заблищали від цікавості. Почувши нову плітку, вона помітно пожвавішала. ­— І ти тільки тепер мені про це розповідаєш?
— Немає про що розповідати. Я сама більше нічого не знаю. І взагалі, ми тут для того, щоб обрати мені сукню на бал, а не обговорювати нові плітки. Дайте мені ту, синю, — Солейна вказала на синю сукню, котра висіла на вішаку.
Вона примірила декілька суконь і нарешті обрала ту, яку одягне на власні заручини. За вечерею велися світські розмови й Ронар жодним словом не згадав про непристойності, котрі відбулися у гардеробній. Перед сном Солейна одягнула нічну сорочку та розчесала волосся. Лягла в ліжко, загасила свічки та заплющила очі. Будинок спав. Мовчав навіть вітер за вікном, і лише далеке цокання годинника порушувало тишу.
Солейна прокинулася раптово. Від дивного відчуття, наче щось шкребеться в коридорі. Серце билося швидше, ніж мало б після сну. Вона прислухалась. Тихий глухий звук, а потім шурхіт. Хтось у коридорі. Слуги у цю годину давно сплять. Ронар? Можливо шастає коридорами, щоб щось вкрасти. Солейна накинула на плечі халат, відчинила двері й обережно висунулася в темний коридор.
Ледь помітна тінь метнулася за поворот. Занадто швидко для слуги і занадто тихо для людини без тренування. Серце Солейни стиснулося, і вона хотіла повернутися до спальні, але з протилежного боку коридору з’явився Ронар. Він ішов спокійно, майже нечутно. Одягнений у сорочку, розстібнуту на два верхніх ґудзики й штани. Він одразу помітив дівчину:
— Ти чого не спиш?
— Я почула метушню, вийшла подивитися. Хтось пішов до сходів, я бачила тінь. Тут хтось є, Ронаре.
Ронар на мить завмер. Мав такий вигляд, наче хтось застукав його зненацька. Він стиснув плечима:
— Тобі привиділося.
— Ні! — Солейна ступила ближче, намагаючись розгледіти його обличчя. — Я точно бачила когось. Ти теж чув? Тому і вийшов у коридор зі своїх покоїв?
— Солейно, у цьому домі, окрім нас і твоєї сім’ї, нікого немає.
— Але я бачила…
— Все добре, іди спати, — Ронар не дозволив їй договорити.
— Ронаре, — вона вдивилася йому в очі, — ти щось приховуєш. Я бачу.
— Я приховую багато чого, але не те, що тебе може поранити.
— А це…? — вона кивнула в бік повороту.
— Це ніщо. Тінь. Напевно від свічки. Твої сни сьогодні надто яскраві, от і все.
Солейна стиснула губи. Він зітхнув, нахилив голову й шепнув:
— У цьому домі всі сплять, пташко, крім тебе, яка ходить сама вночі, лякаючи мене до напівсмерті.
— Тебе лякаючи? — Солейна скептично звела брову.
— Звісно, — він усміхнувся одним кутиком. — Я думав, на мене кидається примара.
Він зробив крок ближче, і вона відступила на крок назад, аж до холодної стіни. Ронар нахилив голову, намагаючись розгледіти її обличчя при слабкому світлі. Його пальці мимохіть торкнулися її зап’ястка. Солейна відчула, як шкіра під цим доторком тремтить. Ронар ще трохи нахилився до неї, їхні тіні переплелися на стіні, і Солейна відчула, як шалено калатає серце. І саме в цю мить рипнули двері і збоку пролунав голос:
— Солейно?
Світло канделябра вихопило з темряви фігуру її сестри. Вона стояла, широко розплющивши очі, тримаючи піднятий канделябр, ніби щойно застала когось за злочином. Погляд сестри ковзнув по Солейні, затиснутій між стіною та Ронаром, по його руці, що все ще тримала її за зап’ясток, по їхній абсолютно невинній, але двозначній близькості. Тільки тепер дівчина збагнула, що вийшла лише у нічній сорочці, халаті та розплетеним волоссям. У такому вигляді її побачив Ронар. Щоки дівчини запалали від сорому. Повисла обвинувачувальна тиша. Солейна рвучко відступила від Ронана.
— Це… це не те, що ти думаєш! — затинаючись, виправдовувалася дівчина.
Сестра підозріло примружила очі й здавалося не вірила жодному слову. Ронар злегка всміхнувся. Надто спокійно для людини, яку щойно застукали за непристойностями. Він відпустив руку дівчини та відійшов.
— Здається, це саме те, що вона подумала.
Сестра повільно опустила канделябр, але погляду не відвела. В її очах вирувала ціла буря емоцій, від шоку до цікавості, від цікавості до обурення, а від обурення до дуже небезпечних припущень.
— Солейно, чому ти у такому вигляді?
— Я почула шум, — Солейна, стиснула край халата так, ніби хотіла сховатися всередині нього. — Вийшла подивитися, чи все гаразд.
— А він тут до чого? — сестра вказала канделябром на Ронана, неначе він був небезпечним звіром, якого треба тримати на відстані, наче полум’я. Ронан ледь нахилив голову:
— Я теж почув шум, і вирішив перевірити, раптом комусь потрібна допомога.
Очі сестри округлилися ще більше.
— Це не пояснює ваших притискань.

Дуже вдяна за ваші серденька книзі та підписку на мою сторінку! Ваша підтримка надихає!