Глава 17

Сильно грюкнувши дверима, чоловік вийшов з храму. Солейна стиснула губи. Вона й справді забагато думає про нього. Її думки мають належати Лісару, а не цьому зарозумілому бовдуру. Він пішов до тієї розпусної дівиці явно не для того, щоб провітрити думки. Ревнощі шкребли груди та заважали дихати. Дівчина схопилася за бік, де під сукнею ховалася проклята мітка.
— Якщо Ронар живий, то прокляття більше немає?
— Воно є, — жрець помахав головою. — На вас і на ньому чітко видно чорну ауру прокляття. Воно діє, щоправда, не так, як ми очікували. Мабуть, Ронар помре не на світанку, як ми вважали, а трохи згодом.
Дівчині не хотілося ставати причиною чиєїсь смерті. Вона схопилася долонею за рота:
— Невже нічого не можна вдіяти?
— Не знаю, — жрець стиснув плечима. — Мене дивує, що він взагалі живий. При таких пораненнях неможливо зцілитися за декілька годин. У цілительській він ледь дихав. Потрібно дізнатися, що у нього за магія і хто він такий.
— Ми запитували, він відмовився зізнатися, — Едмар поправив сюртук.
— Значить йому є що приховувати, — жрець озвучив здогади Солейни. Дівчина з надією дивилася на жерця:
— Що нам робити?
— Навіть якщо я анулюю шлюб, це не скасує прокляття. Вам залишається лише чекати коли подіє прокляття і він помре. Щось стримує його дію.
Гіркота підійшла до серця Солейни. Як їй жити далі, знаючи, що вона прирекла людину на смерть? Сльози виступили на її очах. Дівчина шморгнула носом:
— Я не хочу, щоб через мене хтось помирав. Можна його врятувати?
— Можливо його магія сильна і заблокує прокляття на деякий час. Зараз ми можемо лише чекати, — жрець опустив голову. — Або…
— Що або? — Солейна пожвавішала. Слабка надія спалахнула і в її серці. — Якщо є якесь або, то я готова за нього вчепитися.
— Ваша єдина надія це лорд Осборн. Він наклав прокляття і лише йому відомо, як його зняти.
Слова жерця прозвучали наче грім. Лорд Осбон вирізнявся своєю жорстокістю. Навряд чи він добровільно погодиться допомогти. Відмову Солейни чоловік вважав приниженням та образою. Дівчина навіть не знала де його шукати. Ходили чутки, що він поїхав до Синіх гір. Едмар простягнув жерцю кілька монет:
— Дякуємо за ваш клопіт і за мовчання. Ситуація дуже делікатна. Сподіваюся ви розумієте, що це не має набути розголосу.
— Звісно, — жрець поставив гроші у кишеню. — Можете за не хвилюватися. Солейно, якщо хочете розірвати цей шлюб, то маєте залишатися байдужою до свого чоловіка. Запам’ятайте, жодних емоцій. Ні злості, ні ненависті, ні цікавості куди він пішов.
— Зрозуміла, — дівчина рішуче кивнула. — Намагатимуся не дратуватися у його присутності.
Дівчина пообіцяла собі, що всі її думки належатимуть Лісару. Ронар може робити все, що забажає. Хоче провітрювати думки з Теєю, то нехай провітрює. У неї є важливіші справи, ніж перейматися його дозвіллям. Приїхавши додому, Солейна спробувала відволіктися. Вона почитала книгу, вишивала, навіть грала на фортепіано, але це не зменшило її думок про Ронара. Солейна не могла припинити уявляти, що він зараз робить з Теєю. Після вечері вона вийшла на терасу. Сіла у крісло гойдалку та обмоталася пледом. Смеркало, а Ронара ще не було. Припускала, що можливо сьогодні він зовсім не з’явиться. Переконувала себе, що їй байдуже, але від цієї думки кожного разу сильніше смикалося серце.
Увагу Солейни привернув кеб. Міська карета зупинилася біля воріт. З неї вийшов Ронар і дівчина затамувала подих. Розстібнутий сюртук не приховував костюм з дорогої тканини, та нові й начищені до блиску туфлі. Чоловік вибрав з кишені декілька монет та віддав їх кучеру. Кеб поїхав далі, а Ронар зайшов у хвіртку. Зробивши декілька кроків, зупинився, наче тільки тепер помітив Солейну. Усміхнувшись своєю приголомшливою посмішкою, ступив на першу сходинку тераси:
— Чекаєш на мене? — Ронар влучив у ціль. Щоки Солейни одразу спалахнули вогнем, проте визнавати цього вона не збиралася:
— Ні, світ не вертиться довкола тебе. Я вийшла провітрити думки. Люблю сидіти на терасі. Зате ти, бачу, переодягнувся, винайняв кеб, — дівчина підозріло зіщулила очі. — Звідки у тебе гроші?
— А ти як гадаєш? — Ронар злегка посміхнувся, наче така цікавість дівчини його тішила.
— Тея дала?
— Можливо, але я навряд чи був би на забезпеченні у жінки. Навпаки, це чоловік має дарувати дівчині подарунки. Може я тяжко працював, щоб заробити на цей костюм? Носив мішки, підковував коней, виграв у карти… варіантів безліч.
— Сумніваюся, що ти вмієш підковувати коней, — Солейна насупилася. Чомусь зовсім не вірилося у його байки.
— І саме тому на твоєму місці я б надав перевазі грі у карти. Або… — чоловікчоловік сперся об колону, — я вмію дивувати. А взагалі, тобі має бути байдуже. Забула?