Глава 15

Солейна відчула, як її вуха спалахнули. Він явно натякав на вчорашній поцілунок, котрий не йде у неї з голови. Утрьох вони сіли у карету. Едмар по центру, як буфер між вибухонебезпечними об’єктами. Сойлейна сиділа стримано, з прямою спиною, а Ронар нахабно розкинувся, ніби це не він їхав анульовувати свій шлюб.
Карета рушила. Солейна дивилася у вікно, щоб не зустрітися поглядом з тим, хто чомусь голосом і усмішкою умів розгойдувати її всередині. Вийшовши на вулицю біля храму, дівчина полегшено видихнула. Ще трохи й вона назавжди попрощається з нахабним Ронаром. Чомусь ця думка викликала смуток. На площі перед храмом було доволі людно. Дами ховалися за віялами та капелюшками, а джентльмени не поспішаючи викурювали сигари. Ронар оглядався довкола, наче когось вишукував. Вони піднялися на першу сходинку храму й поруч почувся солодкий жіночий голос:
— Ронаре, це ви?
Солейна різко розвернулася. Перед нею стояла дівчина з чорним волоссям та блакитними очима. Бежевий капелюшок перев’язаний синьою стрічкою, у тон під сукню з надто глибоким декольте. З її плечей спускався хутряний плащ, який вона не поспішала застібати. Дівчина невинно змахнула віями й Ронар зміряв її поглядом:
— Тея! — у його голосі відчувалося хвилювання. — Ви тут!
Чоловік схопив її долоньку та підніс до вуст:
— Радий вас бачити!
У грудях Солейни зашкребли ревнощі. Дівчина одягнута у недешеву сукню, вродлива, з пишним декольте, яке грозилося випасти назовні. От, Ронар! Ще не розлучився, а вже миттю знайшов їй заміну. Незнайомка широко всміхнулася:
— Я вас чекала у суботу, але ви так і не прийшли.
— На жаль, виникли деякі труднощі, — Ронар скоса глянув на Солейну, — наче вона страшенно йому заважала. Заради дотримання етикету, він неохоче вказав на герцога, — познайомтеся, це герцог Едмар Арден та його донька Солейна.
— Дуже приємно познайомитися, я Тея, — дівчина кокетливо простягнула руку у рукавичках Едмару. Той приклав її пальчики до вуст:
— Навзаєм! Ви подруга Ронара?
— Вона знайома моєї знайомої, — очі Ронара блищали насмішкою і явно він сказав неправду.
Навмисно представив дівчину так, як його представляли Лісару. Від злості у грудях Солейни кипіла лава. Не могла дивитися на кокетство Ронара, а він, наче навмисно, мило всміхався дівчині:
— Тея, ви десь зупинилися у місті?
— Так, зараз я живу у тітки. Ви пам’ятаєте адресу?
— Звісно. Гадаю, через годинку я буду вільний і зможу навідатися до вас.
— З нетерпінням чекатиму, — на вустах дівчини запанувала усмішка.
Вони дивилися одне одному у вічі, й явно сказали б більше, якби залишилися наодинці. Дівчина кивнула до герцога:
— Рада знайомству! На жаль, змушена вас покинути.
Моргнувши Ронару на прощання, Тея попрямувала до площі. Солейна міцно стиснула шубу. Їй зовсім не подобалося таке спілкування Ронара. Офіційно він ще одружений чоловік, а поводиться як холостяк. Явно з Теєю його щось пов’язувало. Солейна штурхнула чоловіка ліктем, та змусила відірвати мрійливий погляд від Теї:
— Це хто?
— Ви чули, це знайома знайомої. Ходімте до храму, поки жрець знову кудись не втік, — Ронар мало не вибіг сходами вгору й здавалося надто квапився розірвати шлюб.
Храм зустрів їх прохолодою і запахом ладанового диму. Потоки світла падали з високих вікон на жрецький вівтар, роблячи тіні довшими й моторошнішими. Біля вівтаря сидів жрець Тавал, той самий, який одружив їх у цілительській. Сиволосий, з густими бровами, які зводились на переніссі, від побаченого встав так різко, що мало не перекинув посудину зі святою водою.
— О, небеса!
Його погляд метнувся від Ронара до Солейни, а потім знову до Ронара, немов очі відмовлялись приймати реальність.
— Ви живі?
— Живий і не збираюся помирати, — Ронар гордовито задер голову. — Маю погану звичку розчаровувати прогнозистів. А ви хотіли читати мені поховальну молитву?
Ігноруючи колючі слова, жрець обійшов його колом, наче боявся, що варто йому кліпнути і чоловік зникне. Різко взяв Ронара за руку, відсунув рукав і повернув до світла. Він торкнувся пальцями місця на шкірі, де у Ронара темним знаком сяяла шлюбна мітка.
— Немає слідів розриву обряду, і мітка жива. Навіть сильніша, ніж була.
Солейна не зовсім розуміла про що говорить Тавал. Вона запанікувала:
— Сильніша? Чому сильніша?
Жрець насупився та продовжував оглядати мітку:
— Таке трапляється, коли зв’язок зміцнюється.
Ронар ледь помітно посміхнувся, а Солейна, згадавши той поцілунок, захотіла провалитися крізь підлогу. Вона підвищила голос:
— Ми прийшли анульовувати шлюб, а не зміцнювати.
Жрець кивнув, проте погляд його був настільки прискіпливим, що Солейна почала нервово погладжувати рукав.
— Я повинен оглянути повністю. Мітки, стан енергії, ступінь зв’язку.
Він взяв Солейну за зап’ястя, підняв рукав і застиг. Декілька секунд мовчки дивився на малюнок. А потім вражено зітхнув:
— І це посилено.
— Що це означає? — у животі Солейни збільшувалося хвилювання. Тавал глянув на неї так, ніби оцінював, чи варто говорити взагалі. Зрештою, відпустив її руку:
— Лише одне. Уночі хтось із вас двох дуже інтенсивно думав про іншого.
Солейна перетворилась на полум’я. Звісно вона думала про Ронара, він же вкрав її перший поцілунок. Майже всю ніч згадка про його вуста заважала заснути. Едмар гучно прочистив горло і відвернувся, вдаючи, що розглядає фреску. Через декілька секунд він стиснув губи й вказав на Ронара пальцем:
— Очевидно, що це він думав.