Глава 14

Вона завмерла на секунду. Ронар ударив не по ситуації, а по болючому.
— Ти нічого не розумієш, — в її голосі бриніло обурення.
— Розумію більше, ніж хотів би, — він зробив крок до неї. — Бачити, як ти дозволяєш першому-ліпшому торкатися до себе, це неприємне видовище.
— Він не перший-ліпший! — Солейна підвищила голос. — Він порядний, вихований, делікатний, не те що деякі…
— Делікатний? — Ронар нахилив голову, хижо всміхнувшись. — Тобі цього треба?
— Мені треба, щоб ти тримався якомога далі, — вона ступила назад та вперлася спиною у двері. — І щоб не втручався, не стежив за мною, не псував мені…
— Поцілунків? — закінчив він за неї, доторкаючись поглядом до її губ. Солейна зціпила кулаки й вимовила на зло:
— Так, поцілунків.
Мить тягнулася, наче між ними натягнули струну. В її очах бушувала лють, а у його вперта впевненість.
— Зрозумів.
Перш ніж вона встигла видихнути, він поцілував її. Не ніжно, не делікатно, не так, як Лісар, який би спершу запитав дозвіл. Поцілунок видався стрімким, гарячим, мов вибух, у якому злилися вся її злість і вся його заборонена ніжність, про яку він сам собі не зізнавався. Його долоні притискали дівчину за талію. Її пальці смикнулися, ніби хотіли відштовхнути його, бо так правильно, але замість цього вчепилися в його сорочку. Світ перевернувся разом із диханням. Це був її перший поцілунок. Той, який вона пообіцяла собі подарувати своєму майбутньому чоловіку.
Наче отямившись від дурману, Солейна вирвалася першою. Зробила це різко, ніби обпеклася. Щоки горіли, тіло тремтіло, а живіт наповнився важкістю.
— Що… що ти робиш? — її голос зірвався на шепіт, бо обурення і задуха змішалися так, що вона ледь вимовляла слова.
Ронар стояв перед нею, важко дихаючи, але його обличчя залишалось надто стриманим, як для людини, яка щойно зірвала з себе контроль. Він розвів руками:
— Ти ж сама сказала, що хочеш поцілунків. До речі, моя дружина зовсім не вміє цілуватися. Ти жахливо цілуєшся, тобі терміново потрібна практика, — Ронар потягнувся до дівчини за поцілунком.
Солейна скипіла на місці. Як він сміє її критикувати? До цього вона взагалі не цілувалася, звідки їй знати, що робити?
— Не твоїх поцілунків! — її голос підскочив, зірвався. — Я ніколи не цілуватиму тебе ні сьогодні, ні завтра, ні у майбутньому!
Ронар нахилив голову, вглядаючись у неї так уважно, що вона знову відчула тремтіння в колінах.
— Щось я не помітив, щоб ти пручалася. Чому відповіла мені? — він говорив майже лагідно і ця лагідність вбивала сильніше, ніж глузування.
— Я не відповідала! — вона вдарила його кулаком у груди більше від розпачу, ніж злості. — Ніколи не смій мене цілувати. Я майже заручена з Лісаром.
— Але у шлюбі зі мною, — він ніжно схопив її зап’ястя, наче тільки для того, щоб вона зупинилася. На її очах з’явилися сльози.
— Сподіваюся ненадовго і завтра анулюють наш шлюб.
Гордо піднявши голову, Солейна покинула покої. Все всередині закипало від люті. Вона наречена Лісара і їй не можна цілуватися з іншим. Тим більше з таким нахабним, впертим, шалено магнетичними та вродливим чоловіком. Дівчина зайшла до своєї спальні й похитала головою. Ронар зовсім їй не подобається, а те, що він красивий ще нічого не означає.
На диво за вечерею чоловік поводився тихо. Надто мовчазний, серйозний, і майже не дивився на Солейну. Зате Міріса не замовкала. Яскраво описувала майбутній бал, та здавалося чекала його більше ніж наречена. Вночі Солейна погано спала. Знову і знову пригадувала гарячий поцілунок, від якого іскрило пристрастю, темні очі з бурштиновим переливом, та міцні руки, котрі притискали її до себе.
Вранці дівчина прокинулася з відчуттям, що її життя тримається на волосині, яку кожен норовить випадково підпалити. Сьогодні вони повинні їхати до храму, щоб анульовувати той безглуздий шлюб, укладений біля ліжка вмираючого. Тільки «вмираючий» сьогодні мав такий вигляд, ніби міг вирвати двері з петель і ще вимагати добавки до сніданку.
Після сніданку на подвір’ї стояла карета. Едмар нервово походжав поруч, час від часу поглядаючи на кишеньковий годинник. Герцог робив це показово, щоб усі бачили, що він дуже зайнятий і обурений. Солейна стояла біля карети, приховуючи хвилювання. Ронар з’явився останнім. Спокійний, з волоссям, як після невидимої руки стиліста, і виразом, який натякав, що у нього чудовий настрій і він готовий псувати його іншим.
— Що ж, — Ронар задоволено потягнувся. — Час позбутися шлюбу. Шкода, звісно, але що поробиш.
Солейна попрямувала до карети та ледь не перечепилася об поділ сукні. Едмар невдоволено буркнув:
— Ви поводитесь так, наче це смішно.
— Зовсім ні, — Ронар приклав руку до серця. — Я в жалобі. Втрачаю чудову дружину, таку серйозну жінку, а головне пристойну.

Дуже дякую за ваші серденька книзі та підписку на мою сторінку! Ваша підтримка надихає!