Глава 12

У цей момент до холу зайшов Лісар. Як завжди бездоганний: застібнутий, зачесаний, з випрасованим одягом. Він простягнув лікоть.
— Солейно, цей капелюшок вам дуже личить. Я думав, можливо, ми підемо до саду.
— О, променад у саду, — Ронар склав руки на животі, — чудово підходить закоханим, або тим, хто вдає кохання.
Лісар проігнорував укол та подав дівчині лікоть:
— Я буду радий прогулянці з вами, Солейно.
Дівчина схопилася за лікоть й вони вийшли надвір. Повільним кроком прогулювалися садом, який потопав у зелені. Трохи відійшовши від маєтку, Лісар порушив тишу:
— Дивний цей Ронар. Звідки він взявся?
— Він знайомий знайомого мого батька. Завтра Ронар поїде геть, і ми його ніколи не побачимо, — Солейна говорила з впевністю й невідомо кого хотіла переконати більше, Лісара чи себе.
— Що він мав на увазі, коли казав, що ви з ним дуже близькі?
— Це у нього невдалі жарти, — Солейна швидко вигадала пояснення. — Мені здається, що він прагне сховатися за цими жартами й навмисно поводиться як блазень. Чесно, він у нас гостює лише другий день, але вже страшенно дратує.
— Розумію. Мене дратує мій брат Баджер. Він хоч ще юнак, але все робить мені на зло. Такий малий шибеник. Коли переїдете до мене, то, мабуть, Баджер дратуватиме і вас.
Гірка грудка підійшла до горла Солейни. Їй зовсім не хотілося залишати батьківський дім, та переїжджати до Лісара. Смуток поселився в її очах. Вони з Лісаром зупинилися біля живоплоту, де сонце просіювалося крізь листя золотими плямами. Солейна відчула, як напруження між ними росте. Лісар узяв її руку легенько, ніби боявся налякати.
— Ви така прекрасна сьогодні, — його пальці обережно торкнулися пасма біля її щоки. — Мені пощастило з майбутньою дружиною. Ви елегантна, граційна, з роду поважних аристократів.
Серце Солейни зрадницьки стиснулося. Вона насилу всміхнулася, не знаючи, що відповісти. Лісар нахилився ближче, всього на подих, і Солейна мимоволі заплющила очі. Момент наче замкнувся між ними двома: тендітний, тихий, ніжний.
Солейна намагалася підібрати слова, але язик немов перетворився на дерев’яний. Лісар стояв надто близько, щоб лишатися байдужою. Його рука все ще підтримувала її за лікоть, а погляд м’яко ковзав з очей на губи, потім знову вверх.
— Солейно, — від його голосу її серце схопилося й пішло в непевний галоп. — Я не хочу вас турбувати, але мені здається, між нами ще не було можливості побути наодинці. По-справжньому.
Він нахилився зовсім мало, але так, щоб вона відчула його тепле дихання.
Солейна завмерла, не відступила, хоч мала б. Її пальці розтиснулися, і вона ледве-ледве торкнулася його долоні.
— Дозвольте мені… — Лісар недоговорив.
Красномовно дивився на її вуста і повільно нахилився. Ще трішки і їхні губи зустрінуться. Солейна заплющила очі, тепло виступило десь під шкірою, від грудей і до шиї. Хвилювання розгорілися у грудях, адже здається зараз станеться її перший поцілунок не тільки з Лісаром, а взагалі перший дорослий поцілунок у житті. Серце дівчини збентежено тріпотіло у грудях. Вона завмерла в очікуванні. Саме в цю мить почувся голос Ронара:
— О, ви тут! Сподіваюся, не зіпсував важливу розмову?
— Зовсім ні, — Лісар розчаровано видихнув та відхилився.
Солейна ж відчувала, що якраз зіпсував. Не розуміла, що Ронар тут робить. Вона гнівно насупила брови.
— Ви щось хотіли?
— Вирішив скористатися запрошенням вашого батька, та прогулювався садом. Вибачте, не хотів заважати.
Дівчина бачила у його очах, що він бреше, і навпаки дуже хотів завадити. Солейна на мить стиснула губи у тоненьку смужку:
— Ви могли прогулюватися десь інде.
— Цей сад, — Ронар оглянувся, — створений як пастка. Куди не ступиш, усе шелестить, тріщить, і жодної приватності. До того ж я ще не вивчив карту вашого маєтку і не знав, що ви будете тут. Проте я радий, що не завадив вашій розмові. Ви, мабуть, давно разом, якщо вирішили одружитися.
— Знайомі ми давно, але про одруження зі Солейною я задумався десь місяць тому, після урочистого балу з нагоди шістнадцятиріччя леді Вісконт.
Після слів Лісара, Солейна насупилася. Їй не хотілося, щоб Ронар знав про її особисте життя більше, ніж належить. Попри вдавану ввічливість, дівчина відчувала, що він усе бачив й навмисно зіпсував мить поцілунку, от тільки не розуміла навіщо йому це. Ронар потер руки:
— Тут доволі вітряно. Я повертаюся до маєтку. Не найкращий час для променаду. Можна захворіти. Лісаре, ви ж не хочете, щоб ваша наречена захворіла?
— Звісно ні, але…
— Тоді повернемося разом, — Ронар навіть не дозволив Лісару договорити. — До речі, хотів запитати, звідки у вас такі породисті скакуни. Ви приїхали на розкішній кареті, проте коні явно коштують дорожче.