Глава 11

Незнайомець, садівник, випадковий перехожий… Поки Солейна перебирала варіанти у голові, Ронар впевнено простягнув руку:
— Я Ронар, дуже близький друг родини, супутник пригод, рятівник у скрутні хвилини, — перераховував чоловік зі серйозним виразом обличчя. Едмар поспішно його перебив:
— Гість дому.
— Дуже близький гість дому, — не посоромився додати Ронар.
Серце Солейни вистрибувало з грудей. Вона щиро сподівалася, що цей чоловік не вибовкає зайве. Лісар потиснув його руку та не поспішав відпускати:
— Наскільки близький?
— Дуже. Ближчий, ніж ви можете собі уявити, — Ронар перший відпустив долоню. Герцог поспішив врятувати ситуацію:
— Ронар знайомий мого знайомого. Він вчора до нас приїхав, а завтра, на жаль, змушений їхати далі. Прошу, проходьте до вітальні. Накажу принести чай, — Едмар вказав рукою на двері. Лісар пройшов до кімнати й з вуст герцога спала фальшива посмішка. — Ронаре, вам, мабуть, буде нудно слухати передвесільні розмови. Ми зрозуміємо, якщо ви надасте перевагу прогулянці в саду чи відпочинку у власних покоях.
— О, не переймайтеся. Люблю послухати, як святкуватимуть весілля заможні аристократи.
Ронар зайшов до вітальні та розмістився у кріслі. Навпроти на диванчику сиділи Лісар та Солейна. Міріса сіла на інший диван, а герцог зайняв крісло навпроти. Після обміну люб’язностями та розмов про погоду, герцог перейшов до справи:
— Отже, щодо балу. Ми планували оголосити про заручини в колі сім’ї, але, Лісаре, ви пропонували зробити це публічно?
— Так, Ваша Світлосте. — Лісар посміхнувся, легенько поклавши долоню поверх руки Солейни. Та мало не смикнулася. — Хочу, щоб усе було належно та урочисто.
Ронар ледве чутно хмикнув. Лісар перевів на нього погляд:
— Вам щось не до вподоби, пане Ронаре?
— Навпаки, — він посміхнувся своїм небезпечним, ввічливим куточком вуст. — Урочисто — це прекрасно, але головне, щоб майбутнє подружжя не мало одне від одного жодних таємниць.
Ті слова явно адресувалися Солейні й сказані навмисно. Дівчині здалося, наче він встромив голку під шкіру. Не розуміла навіщо Ронар це робить, вони ж домовилися. Лісар стримано кивнув:
— Безсумнівно у нас так і є.
— Справді? — Ронар вдав здивування. — Добре, коли двоє людей добре знають одне одного або гадають, що знають.

У Солейни перехопило подих. Ронар наче випробовував її нерви на міцність. Він притулився до спинки крісла, задоволено спостерігаючи за її муками.
— Ви на щось натякаєте? — Лісар не підвищив голосу, але в його інтонації з’явився холод.
— Ні в якому разі, — Ронар підняв руки, ніби здаючись, і тут же знову сплів пальці на грудях. — Я лише спостерігач. Іноді з боку видно цікаві речі.
Герцог зітхнув, не бажаючи заглиблюватися в натяки:
— Гадаю, на цьому ми й зупинимося. У нас святкові справи, не суперечки.
Міріса, яка вже давно з підозрою косила на Ронара, вирішила втрутитися:
— То ви теж будете на балу?
— Якщо мене запросить моя… — він зупинився на півслові й поглянув на Солейну так, ніби вона була єдиною людиною в кімнаті, — близька знайома.
Від злості Солейна стиснула сукню до побіління в кісточках. Гнівно зиркнула на сестру й миттю прийняла рішення:
— Ви не запрошені.
— Я й не просився, — Ронар солодко посміхнувся.
Його погляд ковзнув по Солейні повільно, так, ніби він читає її думки. Вона стиснула кулаки. Її хотілося або вдарити його, або втекти з кімнати, або вона сама не знала, що зробити з цим нахабою. Лісар помітив її збентеження. Нахилився до неї ближче:
— Все гаразд?
— Так, — з її вуст це прозвучало зовсім непереконливо.
— Дозвольте запросити вас на променад, — Лісар підвівся та простягнув руку дівчині. Вона не роздумуючи кивнула.
— Залюбки. Я тільки одягну капелюшок, — Солейна переможно глянула на Ронара, наче виграла війну.
Через декілька хвилин вона стояла біля сходів і поправляла рукав сукні, вперто уникаючи погляду Ронара, який стояв у холі й не зводив погляду від неї, ніби оцінював коня перед купівлею.
— То ти… у цьому підеш на прогулянку? — нарешті видав він.
— А що не так з моєю сукнею? — Солейна насупилася.
— Нічого, — знизав плечима Ронар. — Просто як для променаду з нареченим, то трохи скромно, а як для променаду зі мною занадто пристойно.
— Я не йду з тобою! — огризнулася Солейна.
— Шкода, — він театрально зітхнув.