Глава 10

Солейну наче кинули у киплячий казан. Якщо Ронар обмовиться хоч словом, то цього весілля ніколи не буде. Вона загрозливо виставила палець:
— Не смій! Чуєш? Не смій нічого йому казати та руйнувати моє майбутнє. Завтра ми з тобою розлучимося і ти знову підеш валятися у канаві, а я танцюватиму на своєму весіллі. Всі задоволені, всі щасливі.
— Може й так, — Ронар нахилився надто близько. Дівчина відчула його подих на своїй щоці. — Але навіщо ти вийшла заміж за мене?
Солейна розхвилювалася. Ні за яких обставин йому не можна знати правду. Не виказуючи страху, вона гордовито задерла голову:
— Ми домовлялися не розкривати певні моменти зі свого життя. І взагалі, мені час іти.
Дівчина обійшла Ронара й гордо попрямувала вперед. Їй у спину донеслися слова:
— О, у такому разі подивлюся на нього.
— Ти не підеш! — у паніці Солейна зупинилася та різко розвернулася. — Не сьогодні!
— А чому ні? — він нахилився до неї так близько, що вона відчула запах свіжої м’яти. — Я маю чудовий вигляд.
Дівчина обвела поглядом Ронара. Він мав рацію, зараза. Вимитий, поголений, підстрижений й справді здавався красенем. Солейна намагалася знайти хоч один недолік, проте чоловік мав ідеальний вигляд. Її погляд опустився нижче і на радощах, вона скрикнула:
— Ти босий!
— Це стиль, — Ронар вмить посерйознішав. — Демонструє близькість до землі, духовність…
— Це демонструє, що ти втік з цілительської! — поспішно перебила його Солейна.
Ронар знизав плечима:
— Ну, добре. Зізнаюся. Ті туфлі, котрі люб’язно дав мені твій батько, тиснуть. Але, якщо тебе бентежать мої босі ноги, тоді я вдягну черевики і все одно піду.
Дівчина вважала це катастрофою. Через Ронара вона могла втратити нареченого. Солейна схопила його за рукав:
— Чому ти це робиш?
Він нахилив голову, його погляд м’яко ковзнув по її обличчю.
— Хочу побачити чоловіка, заради якого ти сьогодні так старанно заплела вуха спанієля.
— Я… я їх розплела! — дівчина мало не подавилася повітрям.
— Тим гірше, — награно зітхнув він. — Мені подобалися.
Вони обоє відвернулися, почувши кроки біля входу. Слуга з’явився на порозі й схвильовано схилився:
— Леді Солейно, лорд Лісар уже в холі. Герцог з Мірісою його зустрічають.
Солейна зблідла, а потім різко обернулась до Ронара:
— Ти не смієш нічого говорити!
— Я? Ніколи. Я мовчазний, як тінь. Буду німим, як риба.
— Просто будь… — Солейна на мить задумалася, підбираючи правильне слово. Зрештою байдуже змахнула рукою, — будь не собою, будь нормальним!
— Як скажеш, кралечко.
Дівчина в паніці стрибнула до дверей. Перед тим ще раз глянула на нього. Хоч і досі босий, але Ронар стояв майже пристойний. Якби застібнув ті два гудзики на сорочці, то його цілком можна вважати поважним джентльменом. Вона схопилася за ручку дверей:
— Не називай мене так при ньому!
— Добре, — кивнув Ронар. — Я називатиму тебе «моя дружина».
— Та ти що, знущаєшся?!
Ронар не встиг відповісти. З холу долинув урочистий голос Лісара:
— Леді Солейно? Ви тут?
Солейна глибоко вдихнула та готувалася до катастрофи. У холі пахло свіжими квітами та парфумами Міріси. Лісар стояв посеред кімнати. Високий, акуратний, світле волосся ідеально зачесане та зав’язане у хвостик, манжети рівненькі. Він тримав у руках розкішний букет червоних троянд, у три рази більший, ніж минулого разу. Сестра Солейни повісила на ньому захоплений погляд. Герцог виглядав напружено.
— Леді Солейно, — Лісар усміхнувся, ніби щойно побачив сонце. — Я прибув дещо раніше, але сподіваюся, ви не проти.
Насправді Солейна була проти. Категорично проти, поки у цьому домі залишається Ронар. Вона чемно всміхнулася:
— Вітаю, Лісаре. Я рада вас бачити.
Він подав їй букет та галантно поцілував руку, заховану у рукавичку.
— Для вас. Вони нагадали мені про ваші очі.
Міріса мрійливо склала руки біля серця від розчулення:
— Божечки, ну який романтик!
Солейна поспіхом взяла квіти, ховаючи погляд, бо відчувала, як розпашіли її щоки. Позаду Ронар пирскнув від сміху:
— Ага, червоні очі бувають лише від сліз.
Лісар зосередив погляд на чоловіку. Солейна стиснула губи. Ні! Вони таки зустрілися, а дівчина до останнього сподівалася, що Ронан заб’ється десь у куток і поводитиметься тихо. Лісар склав руки в боки та зіщулився:
— Перепрошую?
— Ви ж подарували червоні квіти й сказали, що вони нагадують вам очі Солейни, — Ронар підійшов ближче. — Я ж дозволив собі зауважити, що очі бувають червоними лише від сліз. Солейна плаче у вашій присутності?
— Ні, звісно ні, Солейна взагалі не плаче, — Лісар опустив руки по швах. — Я мав на увазі, що ці квіти такі ж прекрасні, як і її очі.
— А вийшло, те що вийшло, — Ронар додав в голос нотки іронії. Лісар насупив брови:
— А ви власне хто?